Небо хизувалось своїми зірочками
І Землі казало: "Дивись, які дива!
І нехай ти маєш так багато краму,
Та гарнішого в коморі все ж нема".
А Земля, поглянувши карими очима
На далекі зорі, їх сяйво крижане,
Тихо хмикнула, стиснула плечима
І сказала тільки: "Полиши, пусте".
Небо не здавалось, тішилось собою,
Перемоги прагла заздрісна душа:
"Сестрице, позмагаймося красою!"
Здивувалася Земля й так відповіла:
"Яке змагання? Смаки занадто різні,
Також різниться в нас обох буття.
Зірочки прегарні, та вони ж холодні,
А я люблю все тепле, що дає життя.
Також зорі маю, запашні, дрібненькі:
В них зелені щічки, а серце золоте.
Не такі, як в тебе, вік їх коротенький,
Але кожна згодом дарунок принесе.
_______
P.s. на фото - квіти Зизифуса (Китайський фінік, Унабі тощо).
Слухай мене, брате, тебе я поважаю,
Зорями милуюсь, але свої люблю,
Ні на що й нізащо я їх не проміняю,
Мені - мої дорожчі й ними я живу".
Зважаючи, як багато Земля дарує нам плодів, ягоди, овочів, навіть під час несприятливих погодних умов, то, впевнена, що вона дуже любить те, що дарує життя.
Я завжди на цей вислів дивилася так: ми наближаємо до себе тих людей і ті речі, які любимо і які нам подобаються/втішають.
Бо ж усе інше й саме прийде.
Мабуть, так. Але інколи "...И встретишь ты, когда не ждёшь,
И обретёшь,не там, где ищешь...". Пам'ятаєте цей вірш?
Не завжди ті речі, які нам подобаються - це те, що нам потрібно. Особливо це правило діє на людях, які так люблять одягати маски.
А все інше й дійсно приходить саме. Так само і йде - непомітно, навіть не попрощавшись