Чогось я дуже стомлена сьогодні,
і туга на душу, і мізки лягла,-
чи це тому, що втратила я друга,
вже поміж нами небо і земля...
І давить, і тривожить мене туга,
і гіркота на душу вже лягла,
бо кращого у мене вже не буде,
і втрата ця для мене вже важка...
Мені його ніколи не забути,
для мене був він, як найбільший скарб...
А іншого шукати я не буду,
щоб потім і його не довелось втрачать...
Ми з ним були неначе побратими,
хоча і в різних ми містах жили...
Дзвонили часто друг до друга,
і задоволені завжди були...
І ось його уже не стало й вже не буде,
у розпачі моя нині душа,
і давлять мене сльози й туга,
і я не можу прочитать йому свого вірша...
Я знаю, що сумувать за ним я буду,
у пам"яті не зітреться біда...
Прощай, мій вірний любий друже,
допоки я живу, то й пам"ятати буду...
Я знаю, що тебе ніколи не забуду,
якщо там можна, то і ти мене згадай...,
І вірші, і посвяти писать буду,
жаль, що ти не зможеш їх читать...
Цей друг мені заочним лише був,
любов до віршів нас здружила...
Як важко вимовити слово "був",
й не віриться, що вже його не буде...
Спокійно спи, мій друже, там,
а прийде час і я туди прибуду,
не знаю, чи зустрінемось ми там,
та поки я жива, тебе я не забуду...
