*****
Ніч скінчилася. Світає.
Десь по небосхилу
Піднімаючись, вітає
Сонце світ і милу
Любу, славную країну,
Що під ним створилась
У час давній – Україну,
Та вкрай зажурилась
Нині наша ненька-мати,
Сльози ронить долі,
Що повинна знов страждати,
Жити у недолі.
Вздрівши сонце те, питає:
«Чом ти плачеш, мила?
Жаль бо твій мене лякає,
Скільки ж ти пролила
Сліз гірких! Глянь, ціле море.
Можна й утопитись.
Україна: «Біль та горе
Змушують журитись,
І журитись, й проливати
Сльози ці гіркії,
Бо знов маю я стрічати
Ті війська лихії,
Що уторглися зі сходу
Підло і неждано.
Загодя ж бо походу
Всі вони старанно
В себе дома готували
Всю потрібну зброю.
Зброю ту свою дістали
Й рушили до бою,
Щоб скорити, сплюндрувати
І свободу, й волю,
Щоб не мала змоги мати
Я щасливу долю.
Та не бійся, сонце красне,
Здатись не посмію.
Щоби майбуття прекрасне
Мати, все, що вмію,
Все, що маю, все, що знаю,
Добре застосую
І тих ворогів здолаю,
Знову запаную
Я у ріднім, любім краї
Так, як має бути,
Щоб традиції, звичáї,
Мову не забути
Ті, що з роду і до роду
Нéслися, віками
В славного мого народу
Попід небесами,
Та не щоби зруйнувати
Всіх їх над землею,
А щоб знати й розвивати
З розумом, з душею,
З ясними лише думками,
Також – почуттями,
Завсігди їх захищати
Власними життями.
Ворог злий посмів напасти
Нині в темній змові,
Та таки життя покласти
Власнеє готові
Діти. Йдуть всі воювати
Воїни-солдати,
Щоб ніколи панувати
Ворогу не дати
У коханій Батьківщині,
У своїй господі,
Щоб жить кожній в ній людині
Вік у щасті й згоді».
Євген Ковальчук, 26. 03. 2020
