Як хочеться зараз кричати,
Щоб крики почув увесь світ:
Маріупольців треба спасати,
Щоб зовсім «Азов» не поліг!
Два місяці вже у облозі:
Ні зброї, ні їжі, води,
Доставити все це – не в змозі,
Бо всі перекриті ходи.
Стійкі всі, відважні, сміливі,
Військовий тримають рубіж,
Умови нестерпно-жахливі,
Та це їх лиш робить сильніш.
Тримаються хлопці, як можуть,
Та місто вони не здають.
Я вірю, вони переможуть,
Як трішки їм зброї дадуть.
Та зараз потрібно спасати
Цивільних, і хлопців своїх,
Як витягнем – відсіч вже дати
Ті зможуть усій «мокшарні».
Я знаю, що в Херсоні боролись йшли на танки, не пускали..А далі не знаю.. Можливо, наші в ті точки ще не доїхали, можливо, не було зброї.. Автоматом колону танків не втримаєш..
В очах постійно той сюжет із ТВ про батька захисника Маріуполя. Коли син прислав останнє голосове повідомлення про те, що до ранку може і не дожити, що закінчується все і зброя і їжа, і все необхідне, то батько рванув на фронт. Його спочатку не брали, але своєю наполегливістю він добився у військоматі, що взяли на війну. Тепер він знаходиться за кілька десятків кілометрів від Маріуполя і бачить і чує обстріли по Маріуполю, але зробити нічого не може.. Нема чим іти в наступ і вибити ворога із Маріуполя. І кожен день батько включає і слухає голосове повідомлення свого сина. Як рветься серце того батька..
Кожен ранок у мене починається із новин по ТВ: чи вистояли ще захисники Маріуполя ще цей день? Їм всім потрібно присвоїти звання: Герой України. Дякую, Яніто.