Піду від Вас… Не стану озиратись.
Летить життя, у нього жвавий темп.
Даруйте іншим Ви примарну радість,
Мої ж сліди хуртеча замете.
Палкі чуття примкнула на горище,
Ніхто щоб в душу чуйну не заліз.
Тужливо так нічна завія свище –
Однак іду, пробачте мій цинізм…
Лютує вітер, рве шалено п’яти,
Ми втратили тепла орієнтир.
То ж я піду… й не стану озиратись,
Я просто мушу рвати все й іти.
Не треба слів… вони заледеніли…
І сльози, й скарги, й давній біль прочах.
Застогне вітер – зірве сніг щосили:
Простила? Так. Бо серце – вільний птах…
Пробачте й Ви… Не треба нарікання,
Хай лементують віхоли в плачі,
Іду від Вас. Уперше і в останнє,
Не гудьте все хороше, не топчіть.
Зболіле вкриє білий сніг лапатий,
Закрутить сніжний вихор на ходу.
Не ризикну до Вас я озиратись –
Я йду…
Дякую за відгук. Настрій такий намалювався. 
сумно і гарно в одночас 
