Мене народила в неділю — за вишнею прямо,
під лагідним небом, а не під цивільним дашком,
моя українська, у пісню закохана мама,
й назвала мене, як у нас — в Україні — Сашком.
Той рік називати щасливим, без сумніву, рано:
учбові тривоги, пости повоєнних застав...
Прощався народ зі своїм знаменитим тираном,
а я, слава Богу, його вже живим не застав.
Пішов до науки, як мав я сім років від роду.
З книжок дізнавався про молот, комуну і герб.
І пив я з Десни не отруєну сонячну воду,
гойдався на вітах старезних Тарасових верб.*
Матуся співала пісень про червону калину,
а тато від того чомусь ненароком сумнів.
Спливали роки і мужнів я від їхнього плину.
І час мій настав вирушати навчатись у Львів.
Щасливі роки! Позолотою вишита днина.
У древньому Львові студентського братства розмай.
З'єднала нас там найдорожча у світі родина:
одна Україна — один нерозірваний край...
Назад, "господа"! Я без вас тут розставлю всі точки.
Чужі ви мені у далекому вашім Кремлі.
Бо тут, в Україні, мої народилися дочки
і внучки мої — на моїй українській землі.
Тут мама і тато вже сплять, мов закохані, поруч.
І я біля них персональний займатиму кут.
Бо я — українець. Не "звєрь", не "какая-то сволочь",
не "всякоє бидло", не "вісєльнік" і не манкурт.
---
*) Верби понад Тарасовою калюжею в селі, де народився автор
