Безлюдна вулиця збігала на поля.
Заходом літнім утішалася земля –
Я бачив це, йдучи зчарований по ній,
У гурті, як завжди, моїх коханих мрій.
На розі дім стояв, закритий мов тюрма,
Віконниці вузькі огортала пітьма, –
Не віяв вітер усередину нічний.
Завжди у той же час музика чарівний,
Який, без сумніву, в будинку проживав,
З сонати ля мажор адажіо там грав.
Рожевий колір неба зеленів і блід.
Безлюдна вулиця. Печальний пішохід, –
Закохані так часто у печалі йдуть
І бачать, як газони куряві цвітуть.
Завжди у той же час, немов у забутті,
Мелодія стара лунала в самоті.
Звучало піаніно в наспівах простих
І викликало спогад болісний про тих,
Кого нема. Глушив я давнішній екстаз,
І уявляв квітки в нутрі великих ваз,
Їх запах, дзеркала печальну глибину,
Людину із портрета – строгу, мовчазну,
Величні складки на поверхні темних штор,
Зі срібла лампу і затінений узор,
І клавіші старі в холодній білизні, –
І давній біль зростав і ширився в мені,
Він невимовний цвів, неначе у квітках,
У прохолоді, в тиші, в музики тонах.
Співало піаніно – звук тихішим був,
І в той серпневий вечір я його не чув.
З тих пір я мимо йду і не гуляю там,
Юрби не хочу чути безперервний гам.
Жалію я тепер провулок той старий,
Що, кажуть, помінявся з тої він пори:
Туди приходять діти гратись звідусіль,
А інші фортеп'яно грають там кадриль.
François Coppée
Adagio
La rue était déserte et donnait sur les champs.
Quand j’allais voir, l’été, les beaux soleils couchants
Avec le rêve aimé qui partout m’accompagne,
Je la suivais toujours pour gagner la campagne,
Et j’avais remarqué que, dans une maison
Qui fait l’angle et qui tient, ainsi qu’une prison,
Fermée au vent du soir son étroite persienne,
Toujours à la même heure, une musicienne
Mystérieuse, et qui sans doute habitait là,
Jouait l’adagio de la sonate en la.
Le ciel se nuançait de vert tendre et de rose.
La rue était déserte ; et le flâneur morose
Et triste, comme sont souvent les amoureux,
Qui passaient, l’œil fixé sur les gazons poudreux,
Toujours à la même heure, avait pris l’habitude
D’entendre ce vieil air dans cette solitude.
Le piano chantait sourd, doux, attendrissant,
Rempli du souvenir douloureux de l’absent,
Et reprochant tout bas les anciennes extases.
Et moi, je devinais des fleurs dans de grands vases,
Des parfums, un profond et funèbre miroir,
Un portrait d’homme à l’œil fier, magnétique et noir,
Des plis majestueux dans les tentures sombres,
Une lampe d’argent, discrète, sous les ombres,
Le vieux clavier s’offrant dans sa froide pâleur,
Et, dans cette atmosphère émue, une douleur
Épanouie au charme ineffable et physique
Du silence, de la fraîcheur, de la musique.
Le piano chantait toujours plus bas, plus bas ;
Puis, un certain soir d’août, je ne l’entendis pas.
Depuis, je mène ailleurs mes promenades lentes.
Moi qui hais et qui fuis les foules turbulentes,
Je regrette parfois ce vieux coin négligé.
Mais la vieille ruelle a, dit-on, bien changé :
Les enfants d’alentour y vont jouer aux billes,
Et d’autres pianos l’emplissent de quadrilles.
