Тихо, де тече водиця,
Біля озера - Стариця...
Пахне квітами розмай,
Й густо зеленіє гай ....
Жив Бобер з сім'єю, тихо,
Діток мав, любив Бобриху....
Взагалі, бобровський рід,
Жив собі там сотні літ.
Із людьми не спілкувався,
Їх не бачив та й не знався.
Та й навіщо їм то лихо,
Коли жити гарно й тихо.
Чисте Озеро й водиця,
Є дерева і травиця.
Із дерев верба й осика,
Взагалі, місцина дика.
Нірки в берегах копали,
Жили та й біди не знали...
Та одного разу - стук,
Ліс стривожив дивний звук .
До бобрівської до хати,
Надійшло людей багато.
Люди берег розкопали,
Всі дерева порубали.
Привели собак з собою,
Забавлялися водою ...
В тім біда, що злії люди,
Розповзаються повсюди...
Тож Бобрам життя не стало,
Бо зажерам місця мало .
Ми забули, що Бобри,
Мають право як і ми .
На життя, на ліс і воду,
Для дітей своїх свободу .
Людям теж потрібно знати,
Тай потрібно поважати....
Всіх Бобрів та Бобренят,
Й інших звірів і звірят .
@ Небайдужий. 2022 рік
З берега озера Срібний Кіл, де зникли Бобри.
