Забула Вона про ті карії очі.
Літа прошуміли, як води весняні.
У снах не тривожив, минали дні, ночі...
Лишились у серці загоєні рани.
Вірив, кохав Він її до безтями,
Листи і світлину, як перли, беріг.
Думав - щасливий і мріяв ночами,
Про зустрічі згадував, як тільки міг.
Не судилось, а роль свою доля зіграла...
З іншим зібралась в далекі світи'.
- Заміж виходиш ? Не вірю, кохана...
І сльози у карих очах назавжди.
Так і розстались. Роки, наче вОди,
З милим прожите щасливе життя.
Він... світлину беріг, ту чаруючу вроду,
Хоч знав, що не буде уже вороття.
Сон віщий приснився... Наледь упізнала :
Сутулий, змарнів, вкрила чуб сивина.
І ті карії очі лишень нагадали...
Не стерли літа, все така ж глибина.
- Потривожив... Хоч зустріч така довгождана...
Я прилинув в останнє, йдучи в небуття...
Залишаю тебе, щоб ти знала, кохана,
Що любов свою гідно проніс все життя...
Спасибі від душі, Катрусю, за такий зворушливий відгук. Знаємо те, що є люди-однолюби, важко ім в житті буває, але приходиться змиритись і жити. Добра і наснаги Вам.
Чудова поезія! 
Зворушливі рядки, сумна історія.Хоча й пройшли роки,він зберіг до неї кохання... На жаль молоді роки пролетіли...і час не повернути... 
