І знову стогін рветься з-під пера,
Його відлуння перекаже степ наш.
« О, доле! За любов ти не карай, –
у думці шепочу, – туга нестерпна…»
Здається, мовить тихо ковила,
Бо я не маю сили говорити.
Самотній ґанок осінь замела.
«Ет, наламали дров, – процідить вітер, –
Коханий різав серце без ножа,
Давно спалити кораблі вже треба,
І дати нечестивцю відкоша,
А ти готова прихилити небо.»
«Як вирвати його із серця? Як?!», –
впаду в траву пожовклу та густу я.
Кричить у почуттях душа моя,
голосить, кличе, в горі лементує.
Вкраїнський степ затишно цебенить,
в шовки вгортає, щоб не гримав вітер:
«Пробач його… життя – коротка мить,
Ходи сюди, дай сльози, доню, витру…
Ти голову від суму не втрачай –
Ніч довго не триває горобина.
Прошу, всміхнись! Не личить ця печаль,
ще знайдеться лише твоє, дитино.»
…Відкривши друге дихання в мені,
розрадить степ теплом жовтогарячим.
І з вітром ти моє почуєш «Ні!»
А він від себе ще й додасть: «Удачі!»
Коли читаю Ваші вірші з душою щось відбувається .Ваша поезія вищого рівня,прониклива,вражаюча і достойна самих високих оцінок-любові і поваги від читача.
"Ти голову від суму не втрачай-
Прошу, всміхнись! Не личить ця печаль,
У любові таке часто буває...
Зворушливо та майстерно, дорога Маринко!
Творчого Вам натхнення та море позитивних почуттів! Добра та удачі!