Зелений квіт здіймає буревій.
Застогнуть сосни у німім чеканні.
Заграє море хвилями надій,
Прилинуть зорі-спогади печальні.
Ні я тобі, ні ти мені - німі…
Було і зникло. А життя вирує.
Чого ж тоді дивились, як сліпі.
У морі тінь одна-одним мандрує.
З глибин заквилить погляд в далечінь,
І як тепер мені дістатись неба?
З любові і тумани не густі.
В коханні знаки долі: йти до тебе…
У хворих снах збираюсь та й іду.
А прокидаюсь, Господи, не треба!
Бо ти ж у засвітах, куди ж це я бреду?
З дитинства я в тобі, хоч і без тебе…
Моя любове,перша у житті,
Моє кохання, що так і не збулось.
Ці очі голубі святі, ці сильні руки,
Що мене торкнулись.
Бо в суперечці з братом ти тоді
Носив мене допоки не вернулись.
Що й молодь дивувалася з того.
Окремі сміхом пирскали: чого?
Усі боялись сили у труді.
Тоді такі щасливі, молоді.
Була б любов, батьки в нас не святі.
Вони, як посварились, ми й забулись.
І довго я сиділа взаперті,
А ти ходив і їздив попід двором.
І стали наші Ангели не ті.
Втомились і на нас не оглянулись.
А твій тоді так сильно сумував,
Що взяв кохання в морі заховав.
Забрав тебе у хвилі кам’яні,
Лиш фото ловить згадку на стіні.
А я жива, приходь до мене в сні…
