Ти немовлям приходиш в світ, людино,
Безпомічним, безсилим, безпорадним.
І в такий спосіб ти цей світ покинеш,
Адже життя бажанням непідвладне.
В хвилини перші немовля вмивають,
Також, вмивають тіло і востаннє,
І в гарну чисту одіж одівають
Спочатку і коли кінець настане.
З собою ти нічого не приносиш,
Назад не зможеш також, і забрати,
Не вдієш тут, нічого не поробиш,
Залишиш все: і гроші, й бізнес, й хати.
Бо там, на небі, все це не потрібне,
Там матеріальні цінності не ходять,
Вагу там має лише все духовне -
Земне, що мав, залишиться, відходить.
Життєвий шлях – це мить у безкінечність:
З’явилась, загорілась і погасла.
То звідки впевненість така й безпечність,
Допоки твою душу не вознесли.
Навіщо тоді в цей відрізок часу
Ти сієш злобу, ненависть, і мстивість,
Наповнюєш гріхом життєву чашу,
Не думаєш про Божу справедливість?
Так, Бог розсудить нас по наших справах на землі, по нашій вірі і відданості Йому, по тому, як ми служили Богу, любили Бога і ближнього свого. Сподіваємося, що заробимо Небеса. Ваш вірш заставляє задуматись...
Ми послані сюди,щоб щось після себе залишити...Але на жаль.. не спроможні ненаробити гріхів...
на жаль, живемо за принципом: караюсь, мучусь, але не каюсь 
