Soneto de la Guirnalda de Rosas
Federico García Lorca
¡Esa guirnalda! ¡pronto! ¡que me muero!
¡Teje deprisa! ¡canta! ¡gime! ¡canta!
que la sombra me enturbia la garganta
y otra vez viene y mil la luz de enero.
Entre lo que me quieres y te quiero,
aire de estrellas y temblor de planta,
espesura de anémonas levanta
con oscuro gemir un año entero.
Goza el fresco paisaje de mi herida,
quiebra juncos y arroyos delicados.
Bebe en muslo de miel sangre vertida.
Pero ¡pronto! Que unidos, enlazados,
boca rota de amor y alma mordida,
el tiempo nos encuentre destrozados.
Троянд гірлянду! Швидше, я вмираю!
Сплітаю стебла, стогнучий над нею!
Січнева ніч прослалась над землею
в моєму серці без кінця і краю.
Між тим, як любиш ти, як я кохаю,
повітря зоряне тремтить межею,
як анемони свіжістю своєю
отруєного зваблюють до раю.
І насолодою п’янкої рани
медову кров – краплини оксамитні –
зберу з душі, коли настане ранок,
цілунками. Колючками пробиті,
щоб губи у багряному цвітінні,
крізь вічність проступили, мов крізь тіні.
Прекрасно!Насолода від читання! 
