Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Примари тих хто був,
Хто затаївшись в закамарках саду,
Приткнувся в ніч, сховався і заснув,
Від сонця не чекаючи розради.
Коли вогонь над садом загорить,
Сто тисяч зір відібраних у ночі
Прикрасять крони спогадів моїх,
Замерехтять в саду, замироточить,
Любов моя, любов усіх хто вмить
Прокинувся і виспавшись досхочу,
Відкинуть тінь позаду, і в сльозах
Відважаться віддати погляд сонцю.
07.09.2021
Вкотре ловлю себе на тому, що доводиться по кілька разів перечитувати, аби зрозуміти, про що мова, але коли нарешті картинка складається, вона видається казкою.
автор та його творче дитятко різні речі за визначенням
старатися розпинати автора з любих мотивів марна затія
нерозуміння твору проблема читача а не автора...
всі решта зір холодні крім сонця
тому найсвітліша ніч прохолодна
це надто приємно в магометанському світі
коли палюче сонце гнітить кожного вдень
з бехмарного неба...
респект
дякую, що читаєш.
