Вже літо на межі у осені,
Тримається, як може на плаву.
Та осінь не чекає все ж запрошення,
Лаштує тишком - нишком булаву.
Та літо не здається просто так,
Обходить іще власні володіння.
Хоч має у душі терплячий такт,
Та не призна́є раннє це падіння.
І різні їй приходять тут думки:
Як можна обдурити іще осінь?
На стражу тут поставить будяки,
Чи, може, запростити осінь в гості?
Накрити стіл з добутками врожаю,
Налить хмільного білого вина?
Відчує у душі, що поважаю,
Й закінчиться між нами ця війна.
А як побачить перше впале листя,
Відчує, що її це ж все ж вина?
Не думаю, що це зустріне з злістю.
Не час її, хай літо тихо промина...
Та що тут мудрувать, не ті ідеї,
Скінчився строк, і треба добре знать,
Що місце треба уступать цій феї,
І тихо- мирно все ж її прийнять...
Без злісті, без докору, з розумінням,
Бо треба у житті все ж совість мать.
Й приймать без сліз своє падіння,
І за спиною свою гордість залишать..
Красиво і так майстерно Надюшо!!! Кожен твій вірш наповнений теплом і любов*ю, мудрі рядочки торкють серця і душі!!! Супер поезія!!! Щастя тобі і любові сонечко!!!
Дуже сподобалось, як Ви передали думки літечка. Подякуємо йому за все хороше і за..."терплячий такт". Будемо надіятися на мудрість осені.
Супер поезія!!! 
