Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Небайдужий: Діди, та що від них залишилось. - ВІРШ

logo
Небайдужий: Діди, та що від них залишилось. - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 3
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Діди, та що від них залишилось.

Діди, та що від них залишилось.

“Бережіть фамілію”, любив повторювати дід Федір, коли в цьому була потреба. Хоча справедливості ради, такої потреби взагалі не було. Після народження третього онука, впевненість його в тому, що “фамілія” таки збережеться зросла настільки, що повторювати таке, Дід став все рідше й рідше. “Фамілія” ж не несла ніякого сенсу, була не звучною та навіть безглуздою. Не виключено, що це спасало її носіїв в часи смут, революцій та репресій від смертельних несподіванок, а можливо, навіть внесення - до “розстрільних” списків. Незважаючи ні на що, Дід дуже дорожив своєю “фамілією”. Здобув цю “фамілію” його дід, колишній кріпак якогось польського магната, який ще задовго до скасування кріпацтва, утік з Тульчинського повіту до Бессарабії, де рабства не було ніколи. І там, вже ж не такою “дорогою ціною”, як описував Михайло Коцюбинський, а шляхом одруження на бессарабці та взяття її “фамілії”, що навіть суперечило класичному сценарію, отримав ВОЛЮ та повернувшись тихенько в рідні краї, народив Якова, який і став в 1880 році батьком діда Федора.
Борода і вуса діда Федора, навколо рота і під носом, від постійного смоктання цигарки із домашнього тютюну, були жовтуватого кольору і ним же смерділи. Тому коли Дід, перебуваючи в піднесеному горілкою радісному настрої, робив спроби поцілувати свого чотирирічного онука Валєрку, останній щиро вередував і кричав Діду, що той смердючий і об’ївся борщем. Діда це забавляло, бо він голосно реготав. Бабця Секлета, Діда за таке сварила та навіть бувало - періщила його своєю палицею. Жив Дід в своє власне задоволення, тому і настрій мав завжди піднесений, звичайно ж – піднесений горілкою. Горілку Дід робив власноруч, тому водилася вона в нього постійно.
При цьому дід Федір щиро вірив у Бога. Ходив до церкви, в якесь далеке село під назвою Маринівка. Завжди молився на ніч та перед прийняттям їжі. При цьому робив безуспішні спроби привчити до цього дітей і онуків. Безуспішні, тому що єдиний його син - Семен, вернувшись з війни став атеїстом, та завжди казав, що там, на війні він не тільки Бога, а навіть попів не бачив. Був Семен мабуть не тільки безбожником, але і Невіруючим, бо не боявся ні чортенят  та і самого чорта. Хоча в похилому віці, вже перебуваючи на смертному одрі, не втративши при цьому здорового глузду та феноменальної пам’яті, на питання своєї дружини Варки, чи кликати до тебе Батюшку, подумавши сказав: Покличте, мені буде вже все рівно однаково, а Вас – живих, таке заспокоїть.
Дорога до Церкви та і в зворотньому напрямку не була для Діда обтяжливою, тому що в селах Велика Сметана, Воля та Антонівка, що лежали на шляху до тієї Маринівки, Дід зупинявся для відпочинку та для спілкування зі своїми знайомими і друзями та задля веселої чарки. 
В війнах та революціях Дід участі не приймав. В першу світову та громадянську, був він вдівцем з двома дітьми, а в другу  (в зв’язку з похилим віком) вже не був складовою мобілізаційного ресурсу.
Був Дід, як і більшість сільських людей, до роботи не лінивий. В ті часи пенсії колгоспникам не платили.  Старі виживали, хто як міг. Тому влітку Дід працював в колгоспі сторожем, а коли був достатньо тверезий і в гуморі, то допомагав своїм дітям (сину Семену та невістці Варці) поратися по господарству та утримувати його.
Свою єдину невістку Варку Дід не любив, вона ж у відповідь на таке, його ненавиділа, хоч і тихо, але дуже щиро.
Онукам радів та навіть пишався ними, але якось так, здалеку. 
Одного разу залишили на нього Валєрку, але дивився Дід за ним не довго. В цей час по єдиній вулиці села їхав його горілчаний брат – старий - Мельничук, який жив у сусідньому селі, що теж мало назву як і наше – Сметана, тільки Велика, але відносилось до Доманівського району. Мельничук привітався з Дідом і тут же запропонував йому місце на своїй бідарці, з метою  поїздки в село Старі Кошари, на веселий захід та до веселих молодиць. Дід не дуже переймався Валєркою, але трішечки таки захвилювався. Метушливо побігав по подвір’ю та виглянув на вулицю, в пошуках хоч когось, на кого можна було залишити дитину, але впевнившись, що таких немає, сказав хлопцю сісти на призьбу під льохом та чекати приходу бабусі. Після чого скочив боком на бідарку, яку на диво досить жваво тягала маленька конячина - породи поні, по кличці Катюша, та хутко розчинився разом з такою та зі своїм другом в кінці довжелезної вулиці.
Дід ніколи не хворів. При наймі, до лікарів за своє життя не звертався. Зубів не мав і вставних теж. Тверду їжу він розрізав своїм складним ножиком, з чорною ебонітовою ручкою на маленькі шматочки, і так її ковтав. Тим же ножиком він кастрував поросят. Схоже така процедура поросятам не подобалась, бо вони дуже голосно і довго верещали. 
Єдине чим Дід лякав велике сімейство, це своїми досить частими зникненнями. Знаходили його, частіш за все на горищах хати чи сараїв, де він спав закопавшись у сіно, або солому. Сімейство його шукало активно. Шукало не тому, що нудьгувало за Дідом. Всі боялися, щоб Дід спросоння та не зовсім тверезий, прикурюючи самокрутку своїм примітивним кресалом, що складалося з двох камінців і трута (сірники були в дефіциті), пустить “червоного півня” та й понесе за вітром “все його”.
“Все моє!” - так він кричав, коли потрібно було розставити акценти і відновити свій високий соціальний статус та у відповідь на невдоволення його діями сина, невістки та дружини – Секлети. Тоді Дід ставав у грізну позу, розводив своїми руками і голосно кричав: “Оце Все моє!!! А ви тут ніхто”. За тих часів і за тими мірками “Все його”, зароблене важкою працею його сина та невістки, бо навіть діти мали свої обов’язки по господарству, складало дійсно досить непоганий статок. Хатина була невелика, але єдина в усьому селі покрита червоною черепицею. Добротною, тоненькою, добре висушеною і дуже міцною, яку робили в селі Бандурка, по технології та на виробництві, що збереглись з дореволюційних часів. Було два досить просторих сараї та окремий курятник. Нижче великого подвір’я, тягнувся до самої балки город, який займав 50 “соток”. Дід періодично приорював собі ще трохи земельки, але через деякий час землеміри переміряли ту землю і “відрізали ” її від дідового городу. Земля та пустувала та заростала бур’яном, а потім Дід знову її приорював. До речі, так робили і сусіди Діда, бо виживали тоді люди, здебільшого, з цієї землі.
В хлівах одночасно жили до восьмеро свиней. Двох поросят тримали окремо, в невеличкому хлівці, що був розташований на подвірʼї. Це були “представницькі” свині. Цих свиней, перед приходом представників сільської ради, для перепису та з метою обкладання власників податками, не кормили, то вони і верещали як навіжені, чим відволікали увагу від ситих та на той час свиней – мовчазних, що були заховані в дальніх господарських спорудах.
Корів було дві. Але якогось року, влада примусила одну - здати в колгосп. Батьки довго вирішували яку корову віддати. Здали Чорну. Вона ще довго втікала з колгоспу і поверталась додому. Батько сварився і гнав її з двору, мати – плакала та коли батько не бачив, давала тій шматок хліба. Потім ту корову колгосп здав на бійню, бо доїтися в колгоспі вона не захотіла. 
Єдине, чого Дід не міг приєднати до “Оце все моє”, це був автомобіль “Москвич 400”, якого Семен придбав за гроші, що заробив, працюючи декілька років в донецьких шахтах. Проте спроби такі Дід робив, при цьому – не зовсім успішні і навіть більше того…
Було це холодною зимою. Дід загуляв у сусідньому селі. Не просто загуляв, а як витікало із інформації, отриманої з достовірних джерел, загуляв з якоюсь молодицею. Його довго чекали, та з’явився гуляка пізно вночі і повів себе досить некоректно та навіть агресивно. Замість – лягти тихо на свою лавку і сховавшись під кожухом тихо спати, Дід почав лаяти бабусю, та вимагав, щоб та зняла, як слухняна жінка, з нього чоботи. Коли бабуся відмовилась, то Дід поліз стягувати її з печі, де та спала, а біля неї у тому теплі грівся чотирорічний Валєрка. Валєрка свої плачем розбудив свого батька Семена - дідового сина, який зі своєю дружиною та найменшою Лізою, спали в окремій кімнаті. Той вийшов, та й досить лагідно запитав:“А чому б Вам тату не залишити всіх у покої , та не лягти відпочивати”. Таке Діда роздратувало. Він почав кричати , що “все його”, ба - і навіть машина його. А коли він захоче, то всіх вижене. Тоді його син змінив тональність на дещо агресивну, та з деякою долею іронії запитав: “А що тату, може ви нам і нову маму знайшли, та місце їй готуєте”. “А хоч би й так”, голосно та впевнено відповів йому Дід, чим зробив величезну помилку. Бо досить толерантна і терпляча бабця Секлета, яка до цього часу мовчазно спостерігала за подіями, виглядаючи із за печі, та й та звернулась до сина з дуже незвичайною пропозицією: “А дай йому Сьома чортів”. Дід такого розвитку подій не очікував, але механізм покарання був запущений і запущений безповоротно. Семен, хоч і був в той час досить молодий, в віці трохи менше 35 років, але після двох контузій та поранення, які отримав на війні, був схильний до різких перепадів настрою, навіть і без дідових “вибриків”. В руках Семена з’явився трофейний румунський пасок, досить широкий і важкий, та безжалісно заходився по старій дідівській сраці і не тільки, бо цьому сприяли спроби Діда врятуватися від справедливого гніву, тому він під час екзекуції крутився та міняв позу, підставляючи інші частини свого грішного тіла.
Покарання Дід сприйняв болісно, але з розумінням, та зробив досить ґрунтовні висновки. З бабусею Секлетою почав поводитись ввічливо, та навіть запобігливо. Пасок той дійсно мав добрячий виховний вплив. З ним свого часу познайомились дідові онуки: Василь, Володя і навіть Валєрка. 
Прожив Дід після цього недовго. В липні 1959 року будували прибудову до існуючої хати. Хоча йшов тоді Діду 79-й рік, працював він нарівні з молодими, закидаючи саманом перекриття на стелі. Того літа було дуже спекотно. Мабуть зусилля, яке прикладав Дід все таки перевищували його вікові та фізіологічні можливості. Трапився з Дідом інсульт, то і помер він майже миттєво. 
Ото тоді привезли фельдшерку із сусіднього села і вона зробила Діду перший, єдиний і останній “укол”, за все його довге не зовсім легке та не завжди просте життя.
Ховали Діда гарно, з усіма хоругвами, які зберігалися у старого Тарабанчука. Попри заборону влади – супроводжувати небіжчика, батюшка йшов у процесії до самого  кладовища, бо знав того особисто і навіть дружив з ним.
А дідовій “фамілії” таки приходить край. Із трьох онуків, тільки Василь народив сина – Романа, але і Роману Господь послав лише двох найкращих дочок.
Мамин же батько та наш дід Антон 1903 р.н., разом зі своїм Батьком Єфимом Фомичем та тестем Федором в 1929 році були серед перших сільських поселенців, та не виключено, що і засновниками села Сметана. Переїхали вони туди із “дєрєвні” Сопшино Смоленської губернії, і як казала бабуся Оля (дружина Антона) батьки її їхали туди від набридлої картоплі і житнього хліба на “белые булки”.
Білими булками прийшлось їм насолоджуватись не довго. Коли під час голоду в 1932 році повмирали їх троє із семи дітей, їм вдалося, в розпал голодомору та на весь його час виїхати на “історичну батьківщину”, а після  закінчення того державного “заходу” -  повернутися. 
Коли хтось із дітей запитав у мами, як же таке вдалося, адже нікого не випускали??? Вона сердито відповіла: “Бо ми були руські, тому і випустили”. Справедливості ради, чомусь випускали не всіх руських. Як розповідала мама, померлого від голоду голову колгоспу росіянина Сємєчкіна чи то Сьомочкіна, сімейство Мовчанів (чомусь тільки вони були членами похоронної команди, тому мабуть вижили усі) посадили небіжчика на двоколку, вклали тому в руки віжки і так повезли через усе село на кладовище, де і поховали чи то закопали. 
Дід Антон був власником небагатої та навіть убогої оселі на іншому кутку села.  Валєрка рідко відвідував - то  майже не і пам’ятав діда Антона.
Це було дуже далеко і пов’язано з необхідністю пройти повз заросле хащами обійстя глухонімої Каті Мовчанки, потім відбиватися від злих гусей Терешкової Мар’ї, а ще біля двору старого Солодкова, чи то Лопушанської дрімала чиясь стара, але не прив’язана собака. 
Саманна хата діда Антона була крита соломою - в накид та протікала навіть від невеликого дощу. Тоді, щоб зовсім не розкисла глинобитна долівка, під ті цівочки бабуся Оля та її наймолодша дочка Ніна підставляли тарілки та інші ємності, які після наповнення зливали в відро та виносили. Радикальних дій в напрямку ремонту даху Дід не робив і не планував. При цьому завжди не лінувався і витрачав багато зусиль на підтримування в належному стані своєї бані, що розміщувалась в вишневому садку (з дерев тільки вишні не обкладались податком) в землянці. Такі бані в селі були виключно тільки в росіян. Ту баню хоча б раз на два тижні відвідували  дідові діти та водили туди своїх дітей.
Незважаючи на убогий зовнішній вигляд, в хаті тій було чисто та затишно, завдячуючи завжди заклопотаній по господарству бабусі Олі.
Дід Антон до своєї дружини відносився з великою повагою, а коли мова йшла про жінок, то казав: “Женщина в доме – это пчела”.
Спав дід Антон, на відміну від свого свата Федора не на жорсткій лавці, а на теплій та досить м’якій саманній лежанці, прибудованої до печі, від якої вона і нагрівалась.
На війні Дід будував мости та переправи, бо служив в саперних військах. Людиною був, на свій час, освіченою, займав в колгоспі посади то агронома то ще якогось полевода, але в Бога вірив. Хоча традиційну церкву не відвідував, бо був членом релігійної секти і на молебні ходив до свого брата, в далеке село з чудернацькою назвою Забари. Та віра забороняла йому звертатися до лікарів. То і помер він від гострого перитоніту. 
До гробу привели його незрячого 90 річного батька Єфима і той, високо задерши догори голову, попрощався з сином, обмацуючи та погладжуючи своїми руками обличчя покійного. Ховали його за сценарієм, на якому наполягав його рідний брат Макар та “брат по вірі”, тобто без батюшки та відспівування, і навіть хреста на могилі. Хрест, трохи пізніше, та всупереч протестів Макара, його діти таки поставили.
Вже давно немає тієї хати під червоною черепицею і навіть того села,  під гастрономічною назвою Сметана. Навіть цвинтар, на якому поховані обидва Діди та прадід Єфим, заріс тереном і якимись колючими кущами так щільно, що не знайти тих могил та не підступитися до них, а тільки з певної відстані ще можна вгадати ті скорботні місця.
І як написав свого часу “доморощений” поет та онука Валєрка: “Давно пропала та оселя, і стала прахом біла стеля. Пішли джерела із криниці, не стало чистої водиці. І Люди, близькі та знайомі, тепер нам зовсім невідомі. Та навіть ми, одної плоті, в житті зав’язли, як в болоті. Живемо не в своєї хаті. Чванливі стали та пихаті. І лиш на старому погості, Дідів там наших тліють кості”.
Все що залишилось від Дідів та прадідів, це пам'ять про них, а ще можливість, яку далеко не всі мають, хоч із певної відстані побачити їхні могили.
При цьому, ще Орден Вітчизняної війни, який задовго до смерті Семен віддав найменшому синові  - Валєрці.
Але той, не маючи Сина та будучи впевненим, що такого за його життя вже не станеться, передав той Орден своєму племіннику Роману, в надії, що останній, чи то крайній і буде зберігати Єдиний і найдорожчий для Семена Символ до самого останнього дня нашої, не зовсім гарної, звучної, можливо не героїчної, але дуже дорогої “фамілії”.

Із згадок про далечезне Дитинство.
© В. Небайдужий
М. Київ 2017 рік.

ID:  922798
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Дума (билини)
ТЕМАТИКА: Вірші про родину й батьківській дім
дата надходження: 21.08.2021 09:16:29
© дата внесення змiн: 21.08.2021 09:16:29
автор: Небайдужий

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (254)
В тому числі авторами сайту (4) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
Синонім до слова:  Прибулець
dashavsky: - Пришилепинець.
x
Нові твори
Обрати твори за період: