Літа мов птахи, лиш крильми майнули
І полетіли десь за небокрай,
Чому між спогадами часто, не питай:
Я наші зими й весни не забула.
А вони в серці - павутинка з вітром,
Ще мить і зникне все наче мана:
Цілуєш ніжно і даруєш квіти:
І спогад цей п'янить більше вина.
Допиймо його разом тут, з тобою,
Не зрозуміло - гріє чи пече,
Душа ще зберігаючи той щем,,
Іде над прірвою і тішиться до болю.
Вже й осінь нагадала, що пора,
Допити келих світлої спокути,
Ми знаєм наше літо не вернути,
І вже давно змиритися пора.
Галина Грицинв
сумно...
