Її серце плакало...
Ні, не так.
Її серце ридало,
як ридає небо після спеки,
яка, не питаючи дозволу в нього,
кидається йому в обійми й випускає зі свого тіла
гарячу пару,
після якої на його ніжній світлій шкірі
залишаються пухирі від опіків,
як ридає ліс після бурі,
яка пролітає ним з такою силою,
що ламає йому своїми твердими темними крилами
кінцівки та ребра,
як ридає земля під потоками магми,
яка вирвалась із кратера вулкана.
Хто вона, та,
серце якої знайшлося плачем?
Жінка.
Але для нього вона те саме,
що дерево без листя,
квітка без пелюсток,
криниця без води,
дім без даху,
стіл без їди,
книга без тексту та ілюстрацій.
А хто для неї він?
Уже не Бог,
але ще й не нуль,
ще той, із чиїх сітей
її серце не може вибратись.
Тому й ридає.
Важко з цим змиритись, але вона відридає і вибереться. 
Дякую.
Повинна. 
Можуть жінки любити сильно,
