Чом зозулько так рано куєш,
Струни серця, що рану торкаєш.
Нотки суму рядочком про меж,
Певно долі для мене благаєш.
Але в світі все з волі Богів,
Плоди кожен свої пожинає.
Коси білі… в роках відсивів,
Осінь коні у вічність сідлає.
В моїм серці сьогодні зима,
У палаті, як в бункері зрання.
Не куй люба зозулько дарма,
Запечалило розум страждання.
А на дворі черемха в цвіту,
Забіліла… як сніг на прощання,
За вікном, як голубка в саду,
Не світи для мене, як востаннє.
Свою долю лиху обмину,
Краса тіло в діброві зціляє.
Й хай натягує смерть тятиву,
Жага силою дух наповняє.
Тримаймося 
