Нитками подій молоді фотографії вишито,
там блискітки щирого сміху мигтіли для камери,
а поле вчорашніх життів вже спрацьоване й вижате,
і ті, що сміялися, де ви – дзвінкі, нелукаві?
Життя – це в розколотім дереві рани підсинені,
напливи кори й зашкарублості, мохом устелені,
і тягнуться душі, ображені, розполовинені,
до теплого неба гілками із цятками зелені.
Що є і було – це подружжя, навіки розлучене,
не вхопиш минуле – воно незнайомцем цурається,
ці люди на фото – які ж ми були ненаучені,
коли ще не знали, із чого майбутнє сплітається!
Чудово за змістом і за формою - є щось в ній таке, що я уявляю при слові "рапсод".
До речі, знаходжу відлуння Вашого прекрасного вірша у моєму давньому есеї: "...старые фото — весточка из будущего, нарисованного быстрыми кистями надежды. Моё лицо в зеркале — весть из прошлого, в котором уже ничего нельзя изменить. Поэтому фамильные черты заметны, а выражение лиц совершенно разное. Надежды не оправдались"
Красиві обличчя! Я би сказала, що люди минулого були спокійніші, менш метушливі й налякані, тому що кожен знав своє місце у житті і коло своїх обов’язків. Вони чітко знали, що від них вимагалось. Розуміння сенсу життя передавалось з покоління в покоління, більшість не відчувала стану внутрішньої тривоги й паніки, як це сьогодні відчуває майже кожен.
шикарний рядок! (довелося запозичити з глоссарію Еллочки бо бракує слів передати всю гаму почуттів) Погляд "научених" на тих наївних "незнайомців" на фото