Білокора берізко , красуне тендітна,
Чом ,в зажурі, самотньо схилилась ?
-Рости ,простягай своє гілля до світла,
А ти ,сестро, чомусь зажурилась...
-Як же мені не журитись?
Як у диму і пожарищах поле...
Все гине довкола... не можу дивитись,
Війна сіє смерть й людське горе.
В скорботі схилилось обпалене гілля,
Плачуть бруньки своїм соком.
Та війна , то людське божевілля...
У світі страшнім та жорстокім.
Спокою нема серед ночі ...
Не птиці , а кулі сюди прилітають,
Гинуть хлопці... Дивлюсь в їхні очі...
Вони всі так жити бажають.
Заросло вже моє поле полинами,
Дими туманом землю облягли...
Колись гіллям шуміла над житами,
Тепер , стою на полі бою і журби...
