Ясне, погоже синє небо,
Навколо білий сніг блищить.
Затих давно крилатих щебет,
На землю ніч давно спішить.
Пливе по небі блідий Місяць,
За нами пильно спогляда.
Не нарікає на самітність,
Не знає що це холода.
Скував он річку мороз лютий,
У кризі човник міцно спить.
Не можуть хвилі сколихнути.
Ну як йому це зрозуміть?
Хотів він кинути доріжку,
Та де шукати її слід?
Зима підставила підніжку,
Чи не тому це Місяць зблід?
У хвильки зашпори зайшли.
Та хто зуміє відігріти?
А як хотілося весни,
Щоб між собою гомоніти...
Чудова, трішки ностальгійна поезія
