Люблю, Марійко, що тебе, як всіх,
що, – як мене, – замерзлою гортанню
не говорю: тебе – як світло! сніг! –
зусиллям шиї, ніби лід ковтаю,
спішу промовити: тебе, як всіх
навчали музиці. (О крах навчання!
Як нібито під Божий плач і сміх,
навіювали свічці хист сіяння.)
Не сходились дві рівні темноти:
рояль і ти – два досконалих кола,
в безмежних далях глухонімоти,
котрим не перетнутися ніколи.
Два погляди схрестилися в бою,
долаючи гармонії основи,
рояль і ти – за правоту свою.
Мовчать два горла: музики і мови.
Але рояль все ж бранець, бо він без
твого втручання в німоті зависне,
аж доки не народить до дієз
мізинчик твій, що клавішу натисне.
А ти – одна. І хто, якщо не ти
натрудить ще слабкі дитячі руки,
щоб до кінця цей Божий шлях пройти,
щоб почали точитись кров’ю звуки.
Марійко, – до! – дитинства, до – судьби,
до – ре, до – мови, до – всього, що після,
в дитинстві нахиляли ми лоби
над клавішами, щоб лунала пісня.
Як ти, як ти впивалися в стілець,
що крутиться, і Гьодіке не треба,
крутилися орбітами кілець,
спускались і злітали аж до неба.
Марієчко, це все для красоти
написано, надіючись на вдачу
раз накричатись: я – як ти, як ти!
І радісно би крикнула, та – плачу.
