Дні коротші, ніж ті, що були до хвороби,
Бо змінило їх все - і аналізи й проби.
Це - нестерпний тягар, непідйомної ноші,
Бо змінилося все, ночі стали коротші.
Та як хочеться жити, кохати, радіти,
Дізнаватись нове, щось безглузде робити.
Обнімати того, хто хотів бути ближчим,
І підняти того, хто хотів бути вищим.
А які були плани, і мрії, і думи...
Були: сенс до життя і зиґзаґи фортуни.
Була купа знайомих і декілька друзів,
Ще й хотілось дітей - двох чи трьох карапузів.
А хотілось багато чого ще зробити:
По містам закордонним тихенько бродити.
У країнах заморських в морях окунатись.
І таємним спокусам нарешті піддатись.
Час неспинно іде, ні секунди в запасі,
А пісок годинковий все меншій у масі.
Як той рух зупинити, пісок як спинити?
Чаклуна де знайти, щоб те диво зробити?
Як не хочеться ще у могилі згнивати,
Та собою в землі хробаків годувати.
В домовину соснову не тягне лягати,
Залишається Бога про милість благати...
Починаєш людей з кожним днем уникати,
Та шалено й нестримно молитви читати.
Не соромишся вже аж до полу вклонятись,
Починаєш до змісту молитв прислухатись.
Після цього з'являється ніби прозріння,
Вкорінілих амбіцій неначе гасіння.
Розуміння, що все проживе і без тебе,
І в тобі ні для кого немає потреби.
Бо завжди будуть птахи у небі літати,
Буде вітер по небу хмаринки ганяти.
Буде завжди вода гомоніти у ріках,
Будуть люди завжди продаватись в утіхах.
Буде все це постійно - тебе вже не буде,
Хтось поплаче недовго, а потім забуде.
Бо підеш ти не тихо, зі сну не вернувшись,
А у битві з хворобою в край задихнувшись.
Бо від шуму той битви, від твого стогнання,
Від нестримного болю, в подушку ридання,
Твої близькі втомились, на тебе махнули,
І твої добрі справи тихенько забули.
Став для них ти тягар - головами хитають,
Що вже з тебе візьмеш, це біда, і це знають.
Вже не ходиш по хаті, не маєш покою,
Всередині пече, від страшенного болю.
З кожним часом хвороба тебе виїдає,
Із середини тіло твоє роз'їдає,
Ти стаєш все слабкішим... Не хочеш скорятись,
Але ворог сильніший - і, мусиш здаватись...
І коли відчуваєш чужу перемогу,
І душею, не тілом, ти чуєш тривогу,
То молитву останню до Бога шепочеш,
Щоб усе припинилось, його страсно просиш.
І коли замість звуків встановиться тиша,
Не звичайна, буденна, а ніби густіша,
Буде думка остання про нову родину:
"Тож прийми мене Боже, твоя я дитина..."
Так живіть всі, неначе Вам мало зосталось,
Щоб усе, що відбулось Вам марним не здалось,
Кожен день проживіть, щоб він був Вам на радість,
А усіх навкруги брала б добрая заздрість.
ID:
903872
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.02.2021 17:27:02
© дата внесення змiн: 06.02.2021 17:27:02
автор: jogasan
Вкажіть причину вашої скарги
|
