Надірвали вуха моїм садам
божевільні, з півночі бо, чужі
вітровії й нищили як орда
зголодніла, витягнувши ножі.
Я ж, як дерево зроджене на межі,
йшла б, та раптом стерпла моя хода.
Північ Богу кинута не плече,
що хламида - широко тріпотить,
рветься долу, вивернеться умить,
аж у Бога з лівого запече.
Сад зачує - свистом Господь рече
до тієї, що на межі стримить.
Й може зломить вздовж її по хребту,
може вирве з коренем й кине вбік.
Сад, що древній змучений чоловік.
Я, що мітка, нагадка про мету -
сад заклявся: здужаю й зацвіту!
Вітровії нищили його вік.
