День зимовий, як спалах, освітлює сутність речей…
Серце гріється миттю в ароматах духмяного чаю.
А за вікнами – сніг, і не можна відвести очей
Від кружляння небес на краєчку сріблястого раю.
Наче й я в заметілі злітаю на землю з-під хмар,
І душа переплутала сніг зі цвітінням весняного саду,
Як і цей занімілий від дива знайомий ліхтар,
Що надвечір так схожий на запалену кимось лампаду.
Напиваюсь красою і свіжістю стихлого дня,
Що у Бога спочити приліг на розкритих долонях,
А на пам’ять про себе лиш слова проросле зерня
Залишив у дарунок мені на тривале безсоння,
А ще свій особливий, насичений ніжністю шарм,
Що в полотнах Митця, в почуваннях моєї душі,
У відтінках сріблястого й білого, в сутінках чар…
Чом не привід, щоб знов зазвучали для чогось вірші?
І знов шедевр: все в сніговій красі,
З відтінком срібла біло-голубого,
Нічиїх там не чути голосів,
Вечір приліг спочить в долонях Бога.
Дякую за красу слова.
Людочко, Ваш вірш наче промінчик сонця в морозний день - влився світлом любові у душу! Дуже, дуже сподобався і зачарував! Дякую за насолоду читати такі твори.