У масках протиковідних живем,
Налякані, державою забуті.
Чи в дзеркало ми дивимось криве,
Чи справді стоїмо вже на розпутті?
Вперед не йдем… Ми смирні і німі…
Локдауни свята нам замінили.
Обличчя сіро-жовті і сумні.
Хіба про це в чотирнадцятім снили?
Палає схід – вогонь не затиха…
І звичним стало слово «перемир’я»,
Хоча чого ховати вже гріха:
Нема сьогодні в нації кумира!
Бентежать небо дзвони у містах,
Вдяглися села в траурні хустини,
Погасли посмішки в очах і на устах:
Позбувся пари хтось, а хтось – дитини.
З молитвами у небо шлем хрести…
Усі в чеканні кращої години,
Хоч мусим світ від раші захистить,
Коли життя знецінене людини.
Тікає звично день у темну ніч.
Вже й про війну ми згадуєм нечасто.
А не було би там синівських пліч,
Дістало би й до нас війни нещастя.
Дивлюсь ізбоку я на цей портрет
І ні, не впізнаю свого народу…
Політикан кричить. Замовк поет.
Чи і йому заклеїли вже рота?
5.01.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
Зворушливо...
