|
Пора весняна…. Птахів переспів… В пишній зелені потопало містечко.
Галя всміхалась, по клумбах квіти, в фату вдяглись красуні вишні. Душа співала, то весни подих, діяв на неї, молоденьку. Його побачила… ті карі очі, не дають спокою серденьку. А час пролітав, з поривом вітру. Невтіша й яснооке літо. Хотіла побачить, їй такий любий, здалось, лиш з ним по життю світло. В селі родина, брат, батько й мама. В душі віра - вона жадана. Віщала доля? Того не знала, ясніли очі, покохала. Сама ж, тендітна, світле волося, а очі сині - цвіт льоночку Думки й сни добрі, вже ледь всміхалась, якби ж пройтися по садочку.
Вже літо відчинило двері вересню…….
Птахи відлітали у вирій, як і світлії мрії, і сподівання. Повнились грона солодким соком, уста відчують смак кохання. Лінійка… дзвоник… Аудиторій так багато є, хоч вибирай. Вони по різних. Бажання разом, в душі пісні співав водограй. Тарас в надії… Йому навчатись залишилось лише один рік. В неї ж курс другий. Зустрічі… Кохання повіншували зорі. Вона, мов квітка - пелюстки ніжні. Недавно сімнадцять минуло. Перші поцілунки - солод, медові. У вирій спокуси затягнуло. Мабуть то доля, вже будуть разом, не до смаку, лиш господині. На тій квартирі, що винаймала. Куди піти? Сльози полинні…
Тарас сміливо,
-Знайшла проблему?! Я скажу мамі, підеш до нас. Моя лебідко, не покину, у нас попереду - весільний вальс. Як ти закінчиш, своє навчання, тоді й настане, для нас цей час. Що до роботи, не переймайся, завжди копійка буде в домі. Я ж будівельник, а ще дизайнер, ніколи не піддамся втомі.
Згущались темно-сірі хмари…
Волосся дибом, в сльозах мати. Та по при все, змирилась, що ж робить,-
-О, синку- синку!
Думки, як дощик, що по підвіконню дріботить. А в них різниця, нема й два роки. Туга, заламувала руки. Хто зна, як краще? Може вже й для неї, не будуть ночі - наче муки. В самої ж дівча, всього п`ять років та, ще два сини, трохи старші. А може лебедине вірне кохання, проживуть дружно, без фальші. Та і я буду спокійно спати, чим хвилюватись, виглядати. Чи повернеться посеред ночі, чи на світанку зустрічати.
На шибках вікон….мороз малює зимові розписні пейзажі…
Зима із вітром принесла звістку. Розчарування, чому так скоро? Потай взирала на невістку. Точно вагітна! Думки джмелині. Не сподівались, о діти – діти. Як же навчання й сім`ю зберегти? Як пережити, не посивіти?
Мов гурт пташиний - ненька на чолі. Настав час їхати до сватів. Чудова пара. Тільки не знати, по долі, ще скільки іспитів. Пройти прийдеться. Хата, як вулик. Тісно, краще б жити окремо. Журба й сумління душу терзає, чи й разом скрути проживемо?
В житті не тільки передсвяткова, але й просто постійна метушня….
Хліб - сіль… Дорога… Село далеко, ще й бездоріжжя, як та карма. Добрались добре, можна сказати, пусті розмови…. велись дарма. Радісна зустріч. Майбутня теща, просльозилась,
- Ой, зовсім дівча! Галинко люба, моя провина. Недодивилась, оце дива. Вже під сердечком дитятко носиш, тож вже одружуйтеся нині.
Трохи незручно … та зразу свасі,
- Мо» не завадять у хатині. Поки навчання. Їй самій важко без досвіду з дитям на руках.
Тарас червонів, розхвилювався, все ж подолав прихований страх.
-Які там гульки,- голос свекрухи,- Вагітна ж, зареєструють без вагань. Нині ж до Рагсу дали заяву, в такі часи не до святкувань!
Час поспішав… приносив перші розчарування …
Збулася мрія, попереду клопотливі дні… сімейне життя. Та не такого ж чекала, надіялася на радість та щастя. В злобі свекруха,
- Галасно в хаті, коли вже дасте відпочити?!Йдіть на квартиру, разом не жити, може навчитеся гроші цінити. Хазяйнувати будете самі, хай лиш народиться дитятко.
Та так не сталось. В день вересневий, Тарас тішився - він став татком. Часті конфлікти, сльози на очах, Галя що зробить - не догодить. Тарас й не думав зняти куточок. Зима куди йти? Біль відходить…. Лиш на якийсь час. Сонячний ранок висушить сльози. Ясна мрія… Душу зігріє. Підросте Максик, поїдем до бабці Надії.
Безхмарне небо… розцвів бузок…
Веснонька – втіха… Заліки здані. Навчатись один рік лишилось. Що робить далі ? Надумала їхати до мами, що ж залишилось. Вже й жалкувала, може в рожевих окулярах дивилась на життя? Чом покохала? Ще й так зарано?Обіцяв красиве майбуття.
Здавалось, він жив своїм життям, із друзями весь час на роботі. Лиш в пізній вечір тішився малим, розмову відкладав на потім.
Сина зібрала…. Поїхала в село, бо суперечки допекли. Наче й дрібниці. Принижень досить, нестерплю! Й почуття.... десь зникли.
Родина рада, онук підростав, маленьке сонце серця гріє. Тарас сердитий, рідко приїжджав, знов обіцянки - світлі мрії. Все ж на осінь у містечко забрав, тож винайняв малу хатину. Знову навчання, це ж останній рік та й він обожнював дитину. Не все так легко, пора холодна, в хаті по стінах – сирість, грибок. Хворіє Максик, тіка надія, в горлі тисне - образ клубок. По хаті схлипи, важко нині. Гнівний Тарас, слова докори,
-Що ти за мати, що дитя хворе.
У відчаї… нема опори….
Сама ж, як білка. Пічку палить, диплом писати, вночі не спати. Де сили взяти? Згубилась ласка, тепле слово. Як зупинити… ті сварки в хаті? Порозумітись чи й вже вдастся. Ждала весноньку. В душі таїла - треба тікати.Частіше згадувала неньку. Слова ті, щоб не спішила заміж, бо дуже важко мати сім`ю… Чи й встигнеш одночасно навчатися, загубиш молодість свою.
Та без лікарні не обійшлося. Страждання, сльози, під серцем щем. Бога просила , звала на поміч, здалося покрив своїм плащем.
«Килим життя» - це чорні і білі смуги…
Та час лікує душевні рани, диплом у руках - сяють зірниці. І на обличчі, давно забута усмішка, думала - це сниться. Й дякувать долі, синок тупцює, слова лепече – тато, мама. Та все ж щем й туга підкрались у серця, немов знову прийшла зима. Зібратись важко. Та всі вагання відштовхнула… подалась в село. Тарас вагався, на кращу квартиру не потягне, жаль не повезло. А тут й роботи, як на зло нема. Гризе сумління - любов була? Мов відірвався від реального життя. Мабуть, як сніг розтала.
З пекучим болем дивилася вслід, навіть грозився забрати сина. Галя ж в містечко їхати не хотіла. А тут, ще й така новина. Адже надумав, податись в обласне місто… там роботи вдосталь. Вона в обіймах з сином, самі сльози ллються, на серденьку печаль.
Не дочекалась ні грошей, ні дзвінків. Чомусь не відповідає. .. Майже пів року. .. Дитя підроста, як батька його забуває. Вже й одяг малий, за що купити? Заява в суд на аліменти. А чого ждати? Й на розірвання шлюбу… зібрала документи. Добре, що в батьків, молочко є, сметана, куряче яєчко. Погляд на сина… дуже схожий на Тараса, заболить сердечко. Темненька нічка… Де й в чому щастя? Між зірок й хмар ховала смуток. Сльоза стікала…. Повна відчаю, розпач й біль загрібала в жмуток. Треба змирись і далі жити, заради любого синочка. Ненька ж дивилась - душа журилась… «Ой, так в`яне моя квіточка…».
Час рікою пливе… минають дні. Друзі і робота в містечку. Відволікають від думок, журби. Є шанс вибрать нову стежечку. З другом Сергієм, що давно кохав, може зважитися, з ним щастя знайти? Непоспішати… А чи спроможний з сином спільну мову віднайти?!
А навесні квіти духмяні….
Вітерець запахи розносив, п`янив, часом бодрив, придавав сил. Про все забути надихала земна краса та синій небосхил. Йому б злетіти…Та куди?Де краще? Пошкодував немає крил.
В житті Тараса нове кохання. Зразу не мріяв стать на рушник. Теща хитренька і доня славна, нащо відкладать заручини? Бабця, як квочка,
- Онучка гарна! А чи й знайдеш за неї кращу?
Думки, як оси в грозові ночі, можливо шанс й справді упущу? Не прогадаю. Інше містечко, з роботою проблем немає. Таня красуня, каже кохає - хоча і за малого знає. Риба шукає, де глибше, а
людина – де краще. На виправдання…. Знайшов слова за свій вчинок. Ну й нехай, міркував і вагання… жбурнув подалі. То така доля!
Рідня в зборі… вінчання в храмі. І знову плани… Та обіцянки,
- Люба, поїдемо в Маямі. Навесні краще, коли ще не настав сезон дощів, тож почекай. Грошей зберемо. Заїдемо в Нью - Йорк, сходимо в музей, скуштуєм чай.
Але не склалось, як гадалось…
О мрії - мрії… Пусті надії… Грошей нема, марні розмови. Та все ж на плаву, думки сумбурні, на жаль губились лише в слові.
Кажуть притерлись, хоча й важко знайти спільну мову, жити вкупі. Тішивсь… удача, хоч і в клопотах , в хаті весело та й не скупі.
Так рік за роком, але ж хоча б одне дитятко втішало в хаті. Щоб сім`я міцна. В дружини ж думки, з друзями випить, погуляти. Зовсім не думав, що важким буде життя, але ж він з благородних. З усім змирився. Відволікався, бабці помічник на городі. Тільки й радості з нею поспілкуватись, сумні думки розвіять. Чи в комп`ютері, щось прочитати і просто відпочить, помріять. Життя слизьке, як на льодовій ковзанці, себе так почуваєш. Коли почуєш вирок лікаря - « Дітей не буде», вже й страждаєш.
Син далеченько … на жаль, три роки до нього не навідувався.Часто згадував. В Фейсбуці на фото поглянув, забідкався. Швидко час пролетів, скоро в школу, з грішми туго та їхати треба. І саме вчасно знайшов халтуру. Як гора з пліч, відійшла журба. Думок багато, як син зустріне? Чи впізнає, це моя вина. Довно не бачив, під серцем щемно. І як мене… зустріне вона?
Знайома стежка… бриніли в травах срібні роси...
Проснулись перші почуття.. . Він все згадав… ті довірливі очі. Обійми ніжні, поцілунки, та рана, на жаль, ще кровоточить.
Велосипед у подарунок ніс й повний пакунок солодощів. Їй хвилювання, так важко втримать, а Максик радів, аж розпашів. Очі хлопця блистіли невимовним захопленням, чи дозволить?
-Мамо, можна взяти?- запитав…
Гірко…. та сльози пересилить,
-Бери Максимко!
І вийшла з хати, щоби ніхто не побачив сліз. Їй так хтілось закричати, в очі сказать, багото недобрих слів. За мить, уже в хаті, є батько, мати і чайник, засвистів на кухні. І син - весело розповів віршик. Всміхнувсь, погляди сонячні. Тарас гладив його по голові, не знав, як мову розпочати. Для Галі дні були важкими, коли син умовляв поїхати. В містечко де живе його татко, все біль ховала під вербою. І умовляла,
- Синочку, ні - ні, чи нам не добре вдвох з тобою? Тут молочко є, яке ти дуже любиш, як же дідусь і бабця? Вони ж тебе так люблять і, як посаджені деревця? Без нас вони в засуху пропадуть, не буде кому їх полити. Змирися любцю, в татка друга сім`я, тож ми, тут будемо жити.
Сідало сонце – тонуло між червоних хмар…
Додому з думками… Прохолодна зустріч не гріла серце й душу. Вже й зажурився, але ж у церкві вінчані… тепер жити мушу. Згадав про старих, натяк про друга, що давно в Галі просить руки. То мабуть доля, йшов по трасі, прислухавсь до вітру, в його звуки. Запекло в грудях, все ж не зізнається нікому, певно й ніколи. Є сила волі, все сховає в собі, що принесло йому той біль. Думки
за сина… Мрія - може знов вирватись , через кілька тижнів.
Та по приїзду додому, думки, як попіл, розвіялись по всьому світу. Заочно вчився в інституті, в надії шукав нову роботу. Дружина ж за фахом перукарка, з роботи приходить запізно. Змінилась, стала справжня панянка, що не по ній погляне грізно. Нагадає, що обіцяв окремо жити й поїдуть за кордон,
-Дурепа, пішла за тебе, тож кращих мала не менше, як мільйон.
Після сварки Тарас тікав, шукав роботу, щоб десь, як подалі. Мав бажання усамітнитися, писав вірші, в яких ховав печалі.
Швидко рік проминув….
Тарас відпочивав… В Фейсбуці читав новини, побачив фото Максимки. Поруч Галя й якийсь чоловік, у них напевно свято? Та під фото, квіти, теплі вітання зі вступом у законний шлюб. Примружив очі, защеміло під серцем, потирав змокрілий чуб. Але згодом повеселішав, може й на краще, хай так і буде. Мабуть треба купить телефон, чого доброго… мене забуде.
Та думати не гріх… Але ж навіть аліменти не висилає. По скайпу за гроші мовчить, посміхнеться, смайликів надсилає. Й потішить словами,
- Гарний хлопчик! Слухняним будь!
На цьому і все. Після розмови, син заб`ється у куток, за мить червоне лице. В собі схова образу. Ненька каже, на іграшки грошей нема. Он треба теплий одяг придбати, скоро в вікно загляне зима.
Інколи тішився… Навчання у школі, забави з дідусем у теплій хаті. Часом й надворі… вже стоїть снігова баба, в шапці волохатій. З Сергієм у сніжки пограють, а іще покатає на санчатах. Веселий
відчим, у очі заглядав - в хлопчика загубився страх.
Весняний подих кружляє навкруги…
Тепло надворі… Неподалік від хати гніздилися лелеки. В хату забіг Максим,
- Ой мамо! Йди подивись, птахи недалеко. Такі красиві, а як розправили крила - пів неба закрили!
Сяючі очі, радісно сказав,
- Я бачив, як гілки носили.
Сергій посміхнувся, поцілував Галину в щічку,
-Ну от і добре, може й нам лелека принесе доньку Марічку.
Зустріли Новий рік… на Різдво, Галина народила сина. Юрком назвали. Він плакав, брала на руки чи нічка, чи днина. Принаймні так здалося Максу, до себе хотів привернути увагу. Як завжди
обійняти матусю. Вже частіше її бачив строгу,
«Те не чіпай, туди не лізь, йди погуляй, чуєш, он малий плаче»
Вона непомічала його сліз, він змахне рукою й поскаче. Немов той м`ячик? Підскочить до старого, очі сумні, обійме,
-Мама кричить - не маю часу. Діду скажи, а ти любиш мене?
Той тішиться, візьме на руки, приголубить,
- Ось підросте братик. Разом будете гратися і ти зможеш його угамувати.
Хай літо прийде, потепліє, забавлятимеш… його в колясці.
А сам зажуриться, двоє не одне, важкий тягар лежить на серці.
Інколи новини приносять розчарування…
Якось ввечері,Тарас в Фейсбуці … Фото Галі, з малям на руках. Ну от кому везе … У смутку… аж забриніли сльози на очах. Поїхати, дізнатися, як син? Та як? Пів року без роботи. Ще й пообіцяв телефон! До всього й домашні клопоти. В Тетяни проблеми з зором, треба нові окуляри і ліки. Була б хоч трохи серйозніша, в голові копошилися думки. У перукарні колеги… вино, сигарети. Напоумити? Та як? Скільки раз сварились!Нема віри, чи й зможу все змінити? Сам наламав дров, своє життя скалічив, а виправити пізно. Їхати треба, може знайду телефон, за тисяч три… приблизно. Подзвонив Галині, мав намір поспілкуватися з сином , марно. Відповіла ,
- Син не хоче говорити!» На приїзд дала добро. Хоча відчував незадоволеність від життя, відчай, образу. Не варто відтягувати час, як куплю, то треба їхати зразу.
Тільки небо на сході стає рожевим... птахи заводять… свої пісні….
Весна… тепліші ранки. Праця в городі. Побільшало й замовлень. Комусь перекрити дах, чи в хаті ремонт зробить.
Швидко збіг липень… Підпирали сроки здачі об`єктів, тож було не до поїздки. Взимку не обійшлися без боргів, життя - калинові ягідки. Наче й корисні. Але чомусь , не втішають душу, дуже гіркі. Часто роздумував…Чи в житті в когось бувають дні, світлі, райські?
Ясні світанки…. Спекотні дні… Без відпочинку заробляв гроші. Тарасу потрібні, адже Таня дуже хоче жити в розкоші. Вже думок екзальтованих рій, коли ж побачимося мій сину? Не раз згадував недоспані ночі, важко, відчував провину.
.З птахами відлетіло літо…
Максимко повернувся зі школи розчервонілий, знервований. Переступивши поріг, жбурнув ранець на стілець,
- Я що поганий? Мамо, скажи мені , я поганий син?
- Ні синочку, що ти любий!
- Тато Тарас обіцяв телефон. Так де ж він ? - приліг на груди. Приголубила своє пташеня,
- Синку тож в тебе свято скоро. Може й приїде на день народження. Я попрошу поводься мудро. Та дорослішай! Добре подумай. Гадаю має приїхати.
- Хай би вже привіз! Он у класі всі мають… ще так довго чекати.
Сіріло небо… Не спалось хлопцю, чекав тата - не дочекався. Тарас не забув. Та душили борги, тож до роботи дорвався. Поки є шанс грошей заробити, як покину? Часто думав він… Треба аліментів перевести хоч частину, хай почекає син.
Майже щодня, ідучи до школи, Макс придивлявся на дорогу. Інколи, аж пекло у очах, засмучений повертався додому. Уроки й розмови-– не втіха.Умовляння мами,
- Не журися! А може в нього щось трапилось. Мій любчику, почекай, змирися.
Минуло два тижні…
Ранок суботи… Діти, ще спали. Під вікном шум автомобіля.
- Ой, хтось приїхав,- підхопився Макс, - Можливо в когось весілля?
- Мамо… ти чуєш?
Хитнулась коляска. За мить стояв на порозі. Яскраве сонце засліпило очі, на повіках бринять сльози. Кілька раз кліпнув, руками витер все обличчя, помітив «Таксі». Радо підстибнув та відразу ж і зупинився, почув голоси. Як вітерець, тут був, тут вже й нема, посерйознішав, зник у хаті.
Яка то радість блиск у очах. Тож батько вручив йому телефон. Але в той же час, ніяковів. Йому невірилось, може це сон? Та ні, здається не сплю, глянув на маму,
- Нарешті дочекався….
Притулився до грудей, засоромився,
- Я вже й не сподівався.
Не забув Тарас і про малого, подарував махровий рушник. Й до сина звернувся,
- Ну розповідай, який ти мамі помічник. Чи бешкетуєш? І, як навчання? Покажи щоденник, оцінки.
Опустив очі, розчервонівся, мовчав. Галя подала малюнки,
- Та в нас все добре, ось бачиш, як гарно! Це успадкував від тебе.
- Молодець синку! –
Роздивлявся малюнки. Спитав,
- Ти любиш мене?
Та зразу, мов прикусив язика. Син в телефоні щось натискав. У розмову втрутилася Галина,
- Він на тебе дуже чекав! Підроста хлопчик, бачиш соромиться, ти мало спілкуєшся з ним!
Тарас зніяковів та все ж відповів,
- Якби ж життя було кращим . Весь час працюю, роблю ремонти, сама знаєш всі виживають….
Галю заділо,
- Мабуть працюючі аліменти висилають!
Вона сказала так гучно, що Максимко, аж зблід, встав із- за столу,
-Мамо, не сваріться!
Він, ще ніколи не бачив її таку злу. Настала тиша. Син взяв її за руку,
- Он… вже Юрко проснувся. Час годувати.
- Добре синку, йду.
Тарас мовчав, лиш посміхнувся. Поспіхом допив чай. Рознервувався, мріяв не про таку зустріч.
Дуже шкодував, що так сталось, йому б поговорити віч – на - віч. Одне втішало, що Сергій відразу зник з очей, пішов до батьків. Її ж батьки лише привітались, вдвох возилися біля бичків.
Прощались холодно. Галя знову нагадала за аліменти. Макс махнув рукою,
-Бувай!
Спішив до друга, взувався в чоботи.
Від`їжджало «Таксі»… Галя вийшла,задумано дивилася вслід. До неї ззаду підійшла мати,
- Що не розтопив у серці лід? Я все чула. Ти надто жорстко повелася з ним. А він змінився…
-Бачу…. Відчуваю шкодує... Цієї ночі знову наснився. Знала, що приїде, Максим мені за нього всі вуха прожужав. Сидить малює - очі сяють, на зауваження лиш поглядав. Я бачу тягнеться до нього, хоча сьогодні і не проводжав.
Надія на ходу,
-Що ти хочеш, рідна кров. Колись й ти пробачиш.
Як все безглуздо вийшло…
Думки, як вітер,то вривались, то відлітали… позаду село. Стискало серце. На душі гидко, сум, тривога… в грудях, аж пекло. Адже сам винен, сина про любов запитав, спитати навіщо? Хай грець тим грошам! Адже частину боргу переслав, це ж поки що. За місяць вишлю. Хіба не вірить, так прикро та я ж пообіцяв. Довіру важко заслужити.Тепер крутись - сам собі докоряв. Після пологів, ще покращала. Перед очима її погляд. Ой, Галю - Галю, що я накоїв, вже так шкодую, що не поряд.
Позаду засигналила автівка, відволікла від всіх думок
Водій сердито,
- Бач, як обганяє, не розумію цих жінок. Чи думає, що навчилася водити, то й можна так летіти.
- Так,- підтримав розмову, - Вони відважні, лише не мають вітрил,
- сказав й прихиливсь до вікна.Чорніло поле, далі багряний ліс.Чому й не знати, все здавалося в краплинах. О! Нехай йому біс! І вид такий, як моє життя. Чом до сина не їздив частіше? Колись була думка - пробачить. Адже жити хотілось гарніше. Згадав слова неньки - » Виправити помилку ніколи не пізно». Часто повторювала» До життя треба відноситись серйозно».
Йому хотілося кричати – « Я все зрозумів, як виправити? Ой, важко мені на душі!». Задивлявсь на небо, все ж треба жити!
Котилось сонце, змінювались пори року…
Догорало тепле літо.. . Ясне небо… Хмари пливли мов човни. Тарас з автомобіля позирав на них, ой, а красиві ж вони!
То, як натхнення, для нього бажання відірватись від всіх проблем. Зануритися в любиму роботу , його думки – солодкий щем. Нехай в нових будинках, люди радіють .Тішиться, адже це добре. Погляне на сади, на колоски в полі, звідти енергію бере. Свіже повітря придає сили. Чарує небо … синє – синє. Відразу про її очі спогад й про кохання те, незабутнє. В душі картає, гаряча молодість, ще й гордість, хотілось волі. У друзів жінки, як жінки, я ж кинутий, як будяк в полі. Ні зварити, ні спекти. Згадалось,
-«Хочеш їсти - зготуй сам собі! І я біля тебе посмакую.»
Чи були мої очі сліпі? Шкодував Тарас і не раз, особливо після розмов із сином. Відчував, що Галі не до нього, тож має, ще одну дитину.
Пора гаряча… в селі збирання урожаю…
Вставало сонце.. . Галина принесла чоловікові «тормозок»,
- Ну, я поїхав! Порвернуся пізно, подзвоню, як буде зв`язок.
Загудів трактор, ривком зірвався з місця, поїхав по дорозі.
-Мамо йди сюди!- з хати гукав Максим, вмить стояв на порозі,
-Юрко знов плаче!
Галя поспіхом,
- От біда! І чого не спати? Всю ніч на руках. Чи знов на зуби? Я й не знаю, що йому дати.
Як завжди, весь день пройшов у клопотах. Сонце схилялося до низу. Максимко, повертався з долини, за ціпок міцно тримав козу. Біля літньої кухні дід й бабця плівкою накривали сіно.
-От молодець, розумник,
- сказав дід. І Галя похвалила сина. Вона саме вийшла з хати. Й кивнувши рукою,
- Он прислухайся… Здалеку добре гуркотить. В сарай її веди і сам ховайся.
Зірвався вітер, лиш кілька хвилин, небо затягнулось хмарами. Розлютилася гроза, земля, аж здригалася під ударами. Старенькі в сараї, молились, причитали,
- Оце ллє, як з відра!
Все обійстя у воді….. Посередині, під дощем плавала ковдра. Дивлячись у вікно, Галя звернулась до сина,
- Бач, забули зняти…
-Та вона ж стара, після дощу витягнемо.Та не хвилюйся ти! Літо ж, висохне. Ми з дідом на ніч, нею накривали телятко.
- Ой мамо, поглянь, біля вил, прямо у воді маленьке ластів`ятко.
Вона відійшла,
- Воно випливе, присядь, пора вечеряти.
Огорнув смуток. Ой, треба ж вийти поглянути до пташеняти. З гнізда випало, погана прикмета, з думками вийшла на подвір`я. А дощ періщив… Але пташеняти вже не було, одне пір`я. Певно кіт схопив. За мить геть взмокла, скоро повернулась до хати. В душі неспокій - зони немає.… вже й час вкладати дітей спати.
Хмари, як зграя воронів, кружляли над селом….
Накрапав дощик….. Зовсім стемніло, Галя придивлялася у вікно. Що там на полі? Чого чекати, вже б пішки повернувся давно.
Старі вже спали…. Ясніло небо, між хмар де-не-де виднілись зірки. Думки, як оси, дуже розхвилювалась, аж почервоніли щоки. Уже прислухалась, вловила звуки, із скрипом відчинилась хвіртка. Два чоловіки поспішали до хати. Хто б це? Напевно якась звістка.
За мить зустрічала на порозі,
- А де Сергій? Зайдіть, як прийшли….
Сусід до неї,
-Тримайся Галю, гроза попала, вбитим знайшли.
Сходило сонце…. Максим почув метушню.
- Й тобі неспиться синку?, – спитала мати… крізь сльози.
- Сергій помер, вдягну чорну хустинку.
Здригнувся, зірвався з ліжка, кліпав очима,
- А від чого, мамо?
-В трактор влучила блискавка.
– Ой та без батька ж так погано. Мамо не плач, я вже підріс. Як треба, я буду допомагати!
Ніжно обійняла сина,
- Пішли, спочатку треба поховати.
Три тижні село відірване від світу. Печаль,розчарування.Максимко хотів додзвонитись до батька. Та замало бажання. Бідкався, на жаль, весь час мобільний телефон не ловив мережу.
Похорон, мати сумна… Всі були повбирані в чорну одежу. Хлопець дивився на брата, грається, нічого не розуміє. А тут хоч й відчим та жалко, мама в розпачі, страждає, блідніє.
Огорнув смуток… неспокійно на душі….
Тарас не знаходив собі місця, не міг додзвонитись до сина. Дзвонив до Галини, йшов збій зв`язку. Як дізнатись в чому причина? Але ж вже третій тиждень минає. Можливо захворіли діти. З такими думками їхав у село. Не дай Боже якоїсь біди….
Макс був на подвір`ї, побачивши «Таксі»,, зразу вибіг назустріч.
Тату,- зі сльозами кинувся до нього.
- Я теж радий зустрічі.
Здивувався поведінці сина,
- Розповідай, що тут трапилось?
Підійшла Галя,
- Це ти… Бачиш, тепер сама, мабуть так судилось.
Поправивши на голові чорну хустку, запросила до хати.
Пробачити ніколи не пізно
Ця думка мулила його серце, попрощавшись, йшов до автівки. Так, шкода Сергія й малого хлопця, нині й їй непереливки.
Гіркі думки гризли голову. Як із цим жити?! Провину визнав. Тепер маю допомагати. За все минуле, себе проклинав.
Тарас із червоними очима сідав в авто, водій розумів… Не до захоплюючих розмов. Порушити мовчання не посмів. Ой, до чого доводить любов…
Уже вдома…. На душі важко….
Згадував сина, його очі повні сліз,
- Татусю, ти ж приїдеш ?
- Аякже, обов`язково будемо разом, знаю, ти мене ждеш.
Минув рік… Він був не простим, але подавав надії.
«Пора набиратися розуму» - частенько говорила мати, коли знов в гості їхав до неї . »Образи треба заховати!».
Одного разу, стала свідком, його довгої розмови з сином,
-Ой, Тарасе, не рви душу хлопцю, а то опинишся під тином. Не давай ніяких обіцянок, яких не можеш виконати. Дивлюсь на тебе, їздиш до Галі, любиш, тож зумій це визнати. Як серце не лежить,то постав крапку у відношеннях з Тетяною. Адже скоро зима, думай,повинен бути чесним сам з собою.
За вікном пролітав сніг. Та він не помічав його, пригадував; літо, як косив траву. Веселий галас, як малих розгойдував . Та гойдалка… Ні, не забути сонячні усмішки, той блиск у очах. Як Юрко їв, мусив допомогти, він очутився в його руках. Відкинув голову на спинку сидіння, закрив очі лиш на мить. Перед очима трава їй по пояс, з букетом квітів, він біжить. Всміхається… В сонячних променях ромашки, маки і волошки. А на траві кошик з суницями, поруч усміхнені хлопчики.
Щось немилосердно стиснуло груди. Ой, що це, чому так погано? Вже витирав піт з обличчя…. поборю страх, поїду завтра, рано.
Він вже вдома, жінка у кав`ярні, не чекав, провалився у сон.
Ранок…за вікном пролітали пухкі сніжинки…
Усміхнений встав з ліжка… Враз думка, маю жінку, чи живу один?! Зібрав валізу, спішив. Написав записку -»Вибач, мене жде син ».
Дорога здавалася занадто довгою. Він не знав, що на нього чекає попереду. Любов, надія, віра - зігрівали серце. Часто згадував мамині слова, ту пораду. Хоча важко впоратися з тривогою та він їхав;
Ми зустрілись ранньою весною
В бузково- рожевому суцвітті
Поряд прожити, мріяв з тобою
Ти єдина, найкраща на світі!
Їду… Спішу… шкодую, що не птах
Чи пробачиш? Жаль… цього не знаю
Знов прагну … утопитися в очах
Зізнатися.. . кричати – кохаю
Так шкодую, витру сльози тобі
Моя вина … пройшов тернистий шлях
Пробач люба! В пекельному вогні
Душа горить. Підкрадається страх…
Як згадую, аж серденько тремтить
Для мене - ти зіронька жадана
Спаси любов! Без неї нам не жить!
Надіюсь, ти пробачиш… кохана.
В руках букет пишних білих хризантем, часто позирав на одометр. Хвилювання терзали душу, до села залишивсь один кілометр.
Все довкола, вкрите снігом, виблискувало проти сонця…
Максим віником підмітав від снігу прохід у двір та до хати. Побачивши «Таксі», підняв віник догори, почав ним махати. І радісно погукав,
- Мамо! Йди сюди! Подивись, хто приїхав!
За мить була поруч. В очах зірниці,
- Як добре, що ти завітав.
Із- за паркану, весь у снігу, вийшов Юрко ,
- Тату,- протягнув руки.
- Кохана, думаю не пізно повернувся, навіщо нам муки ?!
Сказав й радо підхопив на руки Юрка, обійняв Галину. Макс тішився, підходив до них,
- Ей! Забули, ще одну дитину!
25.11.2020р
ID:
899078
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.12.2020 11:17:58
© дата внесення змiн: 11.08.2022 17:14:00
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
З Новим роком Вас, Ніночко! Хай він буде щасливим для Вашої родини! 
