*** *** *** *** ***
Прийшов той час, коли старечі руки
Не в змозі вже обходити себе,
Він досі пам’ятає біль розлуки
І знає, що й його це не мине.
ДочкА вмовляла довго, щоб приїхав,
Щоб з ними доживав останні дні,
Що буде йому краще там, де діти,
Що забере вже навесні.
Окинув оком він свою оселю
І забриніли сльози на очах,
Які ж були щасливі та веселі
Усі разОм на маминих руках.
Як відірватись від свого гніздечка?
Де кожна річ нагадує її
І в’яже спогади, як та вервечка
І нахиляє низько до землі.
Ой, нелегка ота самотня доля,
На цвинтар ходить, щоб вклонитись їй,
Коли б на те була Господня воля,
Він разом з нею б у могилу ліг.
І затремтів його старечий голос:
«Пробач, що покидаю рідний дім.»
І хилиться все нижче стиглий колос,
А вітер шепче: «До дочки ходім…»
*** *** *** *** ***
Так зворушливо Ніночко до глибини душі і серця!!! Пощастило, ще герою, що є до кого їхати, а буває ж навпаки... 
