Я в храмі запалю свічу тоненьку,
Душею вище купола злечу,
Вервечку з куртки витягну стареньку,
Схилившись, разом з Богом помовчу.
Я знаю, Він мовчання це почує,
Мовчання із десятків різних слів,
Якими все нутро моє пульсує,
Мов сотнями збентежених вогнів.
Що вийшли з мене світлом в стіни храму,
Молитвами за тих, кого люблю,
Краплинами цілющого бальзаму,
Який на смак, неначе з мигдалю.
Й піднялися до стелі по колонах
Із мармуру, червоних, мов гранат,
Лиш відблиски лишили на іконах,
І свіжий мигдалевий аромат.
В блаженних звуках тиші розчиняюсь,
І плутається сонце в вітражах,
Щаслива в простір купола вдивляюсь,
З вервечкою старенькою в руках.
***
Гарно, Валеріє, шлибокота художньо витримано! Ось тільки з "вервечкою" щось придумайте, бо наголос на цім слові не співзвучний з ритмом, вибраним Вами... http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897568
