Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ігор Рубцов: Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 2 частина) ) - ВІРШ


Ігор Рубцов: Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 2 частина) ) - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 7

Пошук


Перевірка розміру




Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 2 частина) )

Ігор Рубцов :: Афганські спогади. У третьому вимірі (редакція 2020 р. , 2 частина) )
Припускаю, що моя курсантська історія не наситилася і половиною бувальщин, які поширювалися серед цивільних. Та й за всю свою більш ніж чотирирічну службу я ніколи не бачив, як бійці фарбують траву до візиту інспекції. Не було подібних фактів. Навіть із розповідей десантників знаю, що наш початок служби, курс молодого солдата і вся підготовка після всього, перенесеного ними, не була би визнана військовою службою, а так собі, шкільною грою «Зірниця». Якби не так, можливо моя розповідь виявилася барвистішою і цікавішою для читача. Та щоб шкодувати про свою не десантську службу, того немає. Дякую вже за отримані стреси! Між іншим, вважаючи армію непоганою школою життя, десь навіть корисною, в глибині душі переконаний, що військова служба – таке ж покликання, як у фахівців комп’ютерних технологій, у вчителів, лікарів, шахтарів і навіть, перепрошую, асенизаторів. Вчитися захищати країну – потрібна справа, проте вона доступна далеко не кожному. Певний процент людей взагалі небезпечні для суспільства, коли опиняються на строковій обов’язковій службі. Є, звичайно, і професійні військові, яких примусово треба подалі тримати від силових структур, ну то вже вади підбору кадрів. Досвід країн, де служити йдуть свідомо, ставлячись відповідально до самого себе, своїх можливостей більш ніж переконує мене. А доктрини таких країн як Швейцарія або Ізраїль – окремі історії, які слід розглядати у контексті багатьох інших факторів, які стосуються не лише безпекових питань. Давайте трошки про Ташкент розповім. Колись ми всі знали, що Ташкент – столиця Узбекистану. Зараз це знати не обов’язково. Чим можу здивувати молодше покоління, що прилетівши до Ташкенту, я не відчував, що це інша країна. Народжені у незалежній Україні знайдуть Узбекистан за кордонами кількох інших країн, назв яких вони, імовірно, не чули. Ну й нехай. Для нас – громадян срср що у Донецьку був союз радянських соціалістичних республік, що у Ташкенті. Скажу більше, він простягався ще на декілька тисяч кілометрів на схід і до кінця радянського союзу можна було дістатися, втопившись у Тихому океані. Можете уявити кількість кліматичних зон. Нам, хлопцям з України, вистачило тих трьох з гаком тисяч кілометрів, щоб відчути відчутну різницю між «пісочницями» однієї громіздкої країни. Відчути і тілом, і душею. Уявіть 6 жовтня у Дніпрі. Щонайменше, прохолодна погода, коли у сорочці ти вже даєш дуба. І ми, знаходячись у шинелях на Дніпровському летовищі, відчували себе варениками у сметані: тепло, хоч під ногами й волого, але на потилицях шапки, на ногах нові чоботиська – усе клас! Сіли до літака, завелися, поїхали, а потім полетіли і за три години в ілюмінаторі читаю: «Т О Ш К Е Н Т». Йьо! Вісімнадцять років він був Ташкентом і раптом – Тошкент! Нічого, починаю звикати, що тато й мама найдалі, ніж коли були у житті. З точки зору узбецької мови все нормально. Не знаю, як там пишуть нині, але тоді ще узбецька писемність мала абетку з кириличних літер із доданням окремих буковок для передачі звуків, виговорювати які я так і не навчився. Однак, читати-то ми тямили. Крутяк? За один день ми поповнили черепки багатьма узбецькими словами, такими як: «епап» - «таксі; «доріхона» - «аптека»; «мехмонхонасі» - «готель»; «тірік балік» - «жива риба». Для вас поки що досить! Добре, виходимо на трап літака у шинелях, у своїх вухастих малахаях і чоботях. Йьо! Ми, звичайно знали, що Узбекистан – республіка значно тепліша за Україну. Там визрівають бавовняні коробочки, гранати, інжир, гротескні кавуни та дині, персики, виноград. І ось ми тут. На нас комплект одягу, виданий за три з половиною тисячі кілометрів на захід і невеличкий солдатський сидір, куди вже напхано рушники, крем для взуття, станок, мило, якась необхідна фігня і туди не влазять шинель, шапка. Не влазять! А на аеродромі натуральне літо у розпалі. Цивільні, спакувавши по валізках зайве, почимчикували насолоджуватися продовженням літа. А нам навіть лимонаду не купити. Ми ж люди не вільні, ходимо по команді: «Кроко-о-ом, руш!» - пішли; «Стій!» - раз-два, стали. Лимонади, морозива – не щоденний наш раціон. Командирам головне – зняти з себе головняк, щоби кількість стрижених голів співпало з кількістю рядків у списку. Але я, попри сумні думки про мамкин борщ, не втратив туристичної цікавості. Про землетрус 1966 року ми знали достатньо подробиць, як місто, зруйноване дощенту, відбудовували всім союзом. Віддаючи належне багатонаціональній допомозі, висловлюю шану будівельникам, які підкреслили самобутність саме узбецької нації. Тим більш, для мене тоді ще не існувало архітектури східних українських містечок, таких як Чернівці, Ужгород, Мукачеве й інших, навіть Київ лишався загадкою, а якісь міста й містечка Сходу України могли підкреслити тільки вбогу культуру совкового періоду. На такому тлі Ташкент здавався дійсно перлиною серед гір. Трошки пізніше я достойно оцінив ще й красу станцій метрополітену, ну а перший день у місті – це подія століття. І дивне відчуття: чому узбеки нормально почувають себе у довгих халатах з довгими рукавами і у намотаних на голову чалмах, а ми у шинелі й шапці – хріново? Вони і гарячий чай сьорбають собі із задоволенням, а мені дайте відро води і не чіпайте! Але вода й виявилася чи не найбільшим розчаруванням. У Ташкенті вона подавалася недоочищеною, чи що там? Те, що доводилося пити нам у частині, мало жовтуватий колір, у багатьох викликало діарею (на перших порах), а взагалі – сприяло псуванню зубів, через що за мої чотири ташкентські місяці канцелярською скріпочкою я частинами відламував і виколупував свої кутові зуби. Турбувати військових ескулапів, чесне слово, було стрьомно. Дяка Богу, зубки сипалися практично безболісно, розвалюючись на шматки. Решта – вправність рук. Нагадаю, що прилетівши 6 жовтня (чи вже сьомого?), ми насолоджувалися спекотним літом понад два місяці. Як в анекдоті, коли тринадцятого у п’ятницю ніщо не передвіщало біди, десь напочатку двадцятих чисел грудня ми після чергового марудного дня завалилися спати значно південніше Ташкенту, аж на кордоні з Афганістаном у славетномі місті Термез (трудове відрядження) до «підшефної» частини. Раптом серед ночі всі як один прокинулися від гуркоту розчиненого вікна. Не пробудження, а фільм жахів. Ми ж спимо собі солодко, аж слина на підлогу спливає і раптом: «Гах!». Тієї ж секунди розплющую очі (може й одне). Фіранка стелиться горизонтально підлозі і у розчинене вікно валить до кімнати сніг. Мій перший реальний досвід, коли вдень значний плюс, а вночі – конкретний мінус зі снігом. Отак зі снігом ми й повернулися до Ташкенту. Лютий 1984 року був дуже холодним, наче ґніт у Сонця прикрутили. Світило наше сяяло, але не гріло.Чого-чого, а від Узбекистану я точно не очікував подібного колотуна. І якраз під таку погоду нашу роту відправили на військовий аеродром прокладати траншею під кабель. Іншого часу, звичайно не було, ні раніше, до грудня, ні у березні, коли, як можна обережно сподіватися, весна зі своїми плюс тридцятьма повертається з південних широт. Ну, щоб ми не мерзли, нас озброїли ломами і лопатами (узбецькою «ляпатка», у множині «ляпаткаляр»). Дався їм той кабель у розпалі зими! І мороз, наче ми не в Ташкенті, а на Шпіцбергені. Длубали завзято, зігріваючись так, що аж відпар з йоржиків піднімався. Ломи були важкі. Трохи потовчешся з ним – сили полишають. А вістря відскакує від ґрунту з кришталевим дзвоном. Не йшла робота, скільки не хекали. При всіх зусиллях - відсутність видимого результату, метраж не вдовольняв. За спинами наглядав лейтенантик, білогвардійський такий. Тільки стають хлопці, він уже гундосить: «Працюйте! Працюйте!» Ти ба, ділова вустриця! Пару років, мабуть, як йому самому полковники носа втирали в училищі, а вже напанив білі ручки, гонору наївся. Мабуть, потайки лямпаси до галіфе приміряє. Але що ж нам? То років через півтора ми би йому картуза на носа натягли, а поки що всі дурні зусилля швидше схожі були на намагання запустити ломи рикошетом від землі у космос. Якби не бачив на власні очі, чи повірив би комусь, що узбеки знають справжні зими? У лютомі пішли серйозні розмови про відбір декого із нас до сержантської школи. Ясна річ, я за рівнем освіти і маючи непогані показники по всіх дисциплінах, навіть потрапив до цієї когорти. Однак, війна в Афганістані велася полководцями настільки геніально, що ніхто не знав, чи потрібні там насправді сержанти, чи може відразу поробити всіх полковниками? Планам так і не судилося відбутися і сержантське звання відсунулося по термінах значно далі. Відповідно, більше нас ніщо не тримало в Узбекистані і надійшов той пам’ятний день, коли наш стан перемістився до Афгану. Приблизно за два дні до виліту у нашому кіноклубі кінооператор, а за сумісництвом поштар на прізвище Ворона, прокрутив кінофільм в тему «Спекотне літо у Кабулі». Вже незабаром точно такі самі кадри я бачив в ілюмінаторі нашого літака. Буває ж таке! І, знаєте, непогано було все ж таки втекти від суворої зими на кількасот кілометрів південніше. У день 25 лютого, хоч потеплішало, та на свіжаку тіло мерзло під казеною амуніцією. На навколишніх горах лежало чимало снігу, хоч які там гори навколо Ташкенту? Але палітра кольорів переважно біло-чорна. Ту-154 швидко загубив місто і, випереджаючи хмари, линув над пустельною рівниною. Безкраї простори чиєїсь рідної землі. Я вже знав, яка вона суха і непоказна там, внизу. Не порівняти з моєю Україною. Але й ці недосконалі «пазли» щемно гріли чиюсь душу. Принаймні, з 10 тисяч метрів узбеки бачили свою рідну землю. Я ж не міг угледіти навіть далеких обріїв вітчизни. Вона й морозна зігріла би мене самим привітним виглядом. Перетнули державний кордон, під площинами невідомий Афганістан, а далі з’явилися вершини. Спершу – на видноколі, а тоді вже від краю до краю засніжені кручі. Ой, вельми суворі ті гори! А що вже красиві! Та не такі з виду, як Карпати, чи Кавказ. Підпираючи небо, вони тягнуться аж до Гімалаїв, можна сказати, до вершини світу. Але й тут, на відрогах Гіндукушу, краєвид приголомшував масштабністю. З височини детально не роздивитися ні землі, ні будівель. Загадково все. Світліші за самі гори шляхи кудись тягнуться, петляючи між вершинами і в уяві постає поїздка людей, яким кудись потрібно дістатися. Ось ми витрачаємо лічені хвилини, минаючи складки місцевості. Рухаємося по прямій зі швидкістю 900 кілометрів на годину, а кінця горам не видно. Який шлях подорожника на автівці? Може людям там, внизу, взагалі не треба їхати кудись далеко? Пейзаж мало що не марсіанський – особлива краса, приваблива суворість і незбагнене життя людей, яким ми маємо чи то допомагати, чи заважати жити на їхній Богом даній землі. Цивілізаційних ознак під нами катма. Я й не розумів, чи наш літак колись почне заходити на посадку? Куди? Аж ось і він, Кабул. Не Куба, куди я, було, збирався відправитися на службу у жовтні минулого перед цим року, а Кабул. Він лежав (маю надію, ще довго лежатиме), оточений горами, і пагорбами. Та ще й посередині його намагаються перекусити обценьки хребтів Шир-Дарваза і Асмаї. Ніяких хмар. Прекрасні умови для знайомства. Місто хитромудро перетинає срібляста стрічка невеликої річки. Назва її? Кабул, звичайно. Далі вона покидає столицю, розрізаючи скелясті кручі у напрямку Джелалабаду. Уздовж неї прокладено дорогу – один із багатьох шляхів, що заслуговує на власну назву – Дорога смерті. Над дорогою грізними гніздами нависли радянські сторожові застави, намагаючись убезпечити прохід автоколонам. Як насправді виходило? Про це розповідають десятки німих обгорілих корпусів транспорту, скинутих на узбіччя. Падаючи вперше (це дійсно було падіння) на древню столицю, я не все закарбував у пам’яті, тільки сіро-коричневого тону клаптики землі, такого ж кольору дували, тобто глиняні паркани, якими двори і поля землеробів частково захищені від знаменитих суховіїв, так званих «афганців», тераси, влаштовані на гірських схилах і велетенське місто, яке нараховує понад мільйон мешканців. Значно пізніше, злітаючи, або сідаючи на столичний аеродром (а це враження, помножені на 23), я вивчив його. Вдень і вночі, вранці, під вечір, аж доки у пам’яті не відклався фотовідбиток Кабулу. Тут ворота, якими я прибув на афганську землю, звідси – востаннє злітав, повертаючись назавжди додому. І тоді виникло почуття суму, притлумлене, але не розвіяне до останку. Цікаво для статистики, що рідний Донецьк я бачив з літака навіть меншу кількість разів. Отож бо й воно! Перший візит у святеє святих країни видався коротким. Наступного дня, або через день, з’явився «покупець». А товар – ми. Цікаво було би лишитись тут – все ж веселіше столичне життя. З іншого боку, ніхто з нас не знав нічого про ступінь свободи і небезпеки. І звідки така думка про переваги саме кабульського гарнізону? Напади романтики, властиві цивільним туристам, треба навчитись гамувати. Бажання бачити щодня нове – ось чим були зайняті мої думки, попри тривогу перед невідомим. Хай там що, а ми знову їхали на аеродром. У нашому лексиконі з’явилось нове слово – «Шинданд». Вискочили у місто на жовтому «ПАЗику». Та ж дорога – через центр. Я чув, що на головній вулиці є екзотичний об’єкт – єдиний у країні підземний перехід. Ходити переходом ніхто з нас не збирався. Сам факт – він один і немає другого ніде. Побачити і зафіксувати в пам’яті було цікаво. Майванд – так називається вулиця у пам’ять про події 1880 року. У другій англо-афганській війні воїнство Айюб-хана надавало по вухам армії англійського сера - генерала Барроуза. Втрати афганців майже втричі перевищували кількість загиблих з боку британців, але це була перемога, що вплинула на хід усієї кампанії. Не допоміг ні європейський вишкіл, ні знамениті екіпіровані вогнепальною зброєю стрільці. Впевнений, що нащадки тих полеглих англійців, які товчуться на афганських плацдармах сьогодні, відчули на собі потужність гвинтівки Бур-303 вітчизняного (з туманного, тобто, Альбіону) виробництва. Хоч вона вперше почала своє пекельне «жниво» років через двадцять після Майванду 1880 року, але пережила не одне покоління зброєносців і дотепер легко пробиває борт бронемашини, спочатку радянської, потім тієї ж британської. Коли нові коаліціанти дадуть драла звідти – лиш питання часу. Вони дисципліновані, організовані, оснащені і навчені прекрасно, та чомусь на древній афганській землі успіх місії не завжди вирішується кількістю стволів і доступом до сучасних технологій війни. Не допускають місцеві чужих у свої справи, не переносять втручання, як і повчання. Не ми перші і не ми останні, кого там били аж пір’я летіло. Можливо війська Ал’янсу вкопалися по останньому слову науки, убезпечили себе всебічно і не несуть таких втрат, як колись стотисячний контингент «совєтів», але скільки часу вони готові сидіти по укриттях, коли фундаментально їхня справа не наближає результат? Війна на тій території – не змагання між М-16 і стареньким «калашниковим». Там переможе не технологія сили, а дух нації. Вільну душу у полон не візьмеш, а захоплена територія – втіха примарна. Кому потрібні такі завоювання, де тебе довіку битимуть твоєю ж зброєю? Так що, яким би не був радянський лад зразка 1989 року, а дяка тим чоловікам, що зробили висновки. Вже понад тридцять літ наші співвітчизники не гріють там ноги, а головне – не втрачають їх у безумній війні за незрозумілі для афганців цінності. Архітектура головної артерії вражає не вишуканістю, а навпаки, незвичною для такого великого і значущого міста простотою. Дво-, або триповерхові будиночки східного типу тягнуться суцільною стіною від рогу до рогу вулиць. У несамовитому потоці поважно котять тролейбуси, такі самі «Шкоди», як колись у Маріуполі, тодішньому Жданові. Мабуть, кожен власник будинку сам собі архітектор, бо однієї ідеї тут не відчувається. Ліплено як кому на душу лягло. Перші і другі поверхи зайнято крамницями. Усе саморобне, примітивне, але десь навіть і миле у своїй примітивности. А які бренди виставлено на показ. Те, що ми майже не бачили у Союзі: “Sony”, “Panasonic”, “Sharp”, та інша техніка. Все купчиться одне на одному. Деінде написи московинською переконують, що власник є найпривітнішим комерсантом Кабулу. Рух автодорогами Кабулу у вісімдесятих роках навряд чи можна назвати впорядкованим. Кільцеві перехрестя – екзаменаційний лист для водія: спочатку думаєш, як попасти у потік, а тоді – як з нього вийти. Сержант за кермом не переймався хаосом, він на своїй хвилі витримував напрямок руху. Власники Тойот і Волг тиснули на гальма, коли наш автобус влітав у хоровод танку. У всьому помітно, що до нашої присутності давно звикли, притерлись. Ніхто не кидав відверто ворожих поглядів, ніхто не махав вітально ручкою. Країна жила своїм життям, а ми вже як даність, яку треба пережити. Права розподілено і встановлено, природно, на користь есересерівського монстра і життя столиці більш-менш спокійне (вдень). Нічна стрілянина «освіжала», але зараз не беремо її у розрахунок, ці люди спокійні як слони. Кому весело, той сміється. Знайомі вітаються і вирішують справи. Це – їхній дім. Якої думки хто з них про нас – не визначити і я би утримався від експериментів лізти у їхнє життя, не захистивши власне парою танків з повітряним прикриттям. Минаючи окремий квартал, у забудові якого було щось невловимо знайоме, хтось із бувальців вкинув інформацію – це називається радянським кварталом. Неймовірна новина! Жінки і діти наших дипломатичних представників, військових радників – ось же вони тут. Типові кількаповерхові багатоквартирні будинки, тротуари, алейки. Як таке могло бути? Ми – новоприбулі, проживши у країні, що воює (з нами – моя особиста думка), два дні, не сподівались побачити тут повноцінні сім’ї. Нічні обстріли, диверсії, отруєна вода, наколоті цианідом фрукти, вибухівка, замаскована у авторучці, іграшці, або вмонтована у радіоприймач, небезпечні хвороби, від яких ми не мали імунітету – такі реалії. І ось цей осередок співвітчизників і ці асфальтовані доріжки – все, як ТАМ… Військові радники («мушавери» мовою дарі), викликали прямо почуття пієтету до себе. Хто вони? І яким змістом наповнене їх перебування у республіці? Я не знав точно. Відчував, що людина у польовій формі пісочного кольору може бути генералом, або старшим офіцером. Неначе наш, але не у складі контингенту, якось осібно. Військова еліта? Дехто вважав престижним статус не тільки самих радників, а також підрозділів, наближених до виконання спеціальних місій, пов’язаних з діяльністю цього прошарку фахівців. З плином часу поширилась відкрита інформація про діяльність радників і міф про особливий привілейований стан луснув мильною бульбашкою. Правда те, що до апарату мушаверів добирали досвідчених офіцерів високого рангу з досвідом організації і управління військами. Не тільки у Кабулі, а по всій країні, при командуванні афганськими дивізіями, полками, наші офіцери здійснювали консультативно-навчальну діяльність, щохвилини чекаючи удару у спину. Дружина одного з мушаверів згадує, як вони мешкали у спартанських умовах, безпосередньо на території, віддаленій від радянського гарнізону. Вдень – домашні клопоти та вирішення побутових проблем з поправкою на можливі сюрпризи з боку недоброзичливих місцевих жителів. Неспокійні ночі. Кулемет, готовий до бою, посеред кімнати. Нічні шерехи поза стінами житла, котрі можна тлумачити в міру розтривоженої фантазії. Бр-р-р! Знайоме відчуття, але не у такій концентрованій кількості. Нерідко траплялись дезертирства афганських вояків цілими підрозділами. Через те доля окремих радників губиться у невідомости. Зникали люди безслідно, або їхні пошматовані тіла кидали на науку посібникам окупантів. Розповідь колишнього мушавера Валентина Овцина пропоную до уваги: «Відрекомендуюся. 1978 рік (до початку військового втручання – примітка автора). На десять піхотних дивізій приїхали (авіа) по 6-8 радників, пізніше і в кожний полк. Я служив в Усть-Кам’яногірську начальником політвідділу МСД (мотострілецька дивізія) підполковник, 38 років. Команда з москви. Перевдягли, забрали всі документи, в літак. Без сім’ї (за це з нас же вираховували 25% ). У Гардезі жили в збірно-щитових будиночках. Дві кімнати – два полковника. Мій сусід Ігнашев Василь Васильович загинув. Охорона в спину розстріляла на СП (спостережний пункт) артполку. Разом з іншим підполковником Риковим, радником цього полку. Ми перевдягнені у форму рядових, без документів. Зброю не випускали з рук. Харчувались самі, за власний рахунок, продукти і коньяк «Білий аїст» привозили за 100 кілометрів з посольства у Кабулі. У дивізії обід з офіцерської кухні раз на день. Іноді запрошував радників командир дивізії, рідше – командир 3 АК (артилерійський корпус). Я впевнений! В наші часи всі були РОЗУМ, ЧЕСТЬ і СОВІСТЬ радянських офіцерів. Нижче майора у нас радників не було. Воювали всі. Боягузів, підлоти і сволоти у нас не було. В той же час, ми бачили погане (не тема). В одному бою по проводці афганських командос через перевал на Хост я на БТР врятував, підібрав від розбитого БТР п’ятьох наших радників – Кабульців. Їх вбили б на 100 %. Вони у моєму БТР пройшли взад-вперед по своїй розбитій, спаленій, знищеній колоні. Вели вогонь. Вночі я вивіз їх до Гардезу. Більше не зустрічались. Якщо хто знає – відгукніться. В дивізії був радник НШ (начальник штабу) підполковник Котельников Геннадій (з козаків, батько – командир танка, загинув на Курській дузі). Їздив у бій на танку. Одного разу в горах ганяли духів. Визволяли черговий кишлак, потім туди входили афганські солдати. Бій вже закінчували. Сутеніло. А танка немає. Я на БТР «поповз» його слідами у гори. Межа і крутіше, і вище, і блуканув. Видряпався на гірку, а там духи обкладають, готують багаття коло танку. Як у ГОГОЛЯ, нема міцніше бойового братерства. У танку накрилася гітара (мабуть слід розуміти якусь деталь ходової частини – прим. Автора), скінчився боєзапас. Екіпаж без радіозв’язку. Коротше, думаю, вони вдруге народились у ту ніч. Хотів би, братчики, обійняти вас. Вертольотчикам Гардезу СЛАВА!!! Ми часто з ними були у бою. Підбиті падали. Незабутнє враження. В горах на скелі. Влучили у мотор. Ну ми – плавно донизу. Ротація. Розхитує, в кабіні літаємо.Дупа- голова – ноги. Добре пам’ятаю, нас повний вертоліт. Впали на одне колесо, покачалися – на друге і ЖИВІ. Командир відключився ненадовго. Над нами друзі влаштували карусель (вертольоти стають у коло і по черзі з різних напрямків атакують ціль), море вогню. Другий Мі-8 нас підібрав і у Гардез. Кучук Петро Германович, підполковник, радник командира дивізії. Два роки ми разом. Він – старший. Десятки разів ми були на волосинці. Він теж за кермом БТР-60ПБ. На перевалі в бік Хосту багато солдатів. Багато перебіжчиків. Командири рот виводили до ворога. Змова у танковому батальйоні. Заколот артилеристів. Сум’яття. Паніка. Ми на двох БТР виїхали на перевал. Командир корпусу і наш радник за півгодини до нас виїхали БТРом з їхньою охороною. По горах дорогою 20 кілометрів. Під’їжджаємо. Я попереду. Радіо. Кучук – за мною. Бачу підбитий БТР, перекинутий з дороги, палає. Один поранений (без ніг) виповз на узбіччя. Через перекладача. Тільки-но 6 з гранатометами розстріляли охорону. Я по радіо - Кучуку. Він мені: «Вперед!» Я йому: «Сам – вперед!» Він каже, що прикриє. Мат-перемат. Їду. Бачу, за кущами люди. Даю команду кулеметнику. Був підполковник, естонець, заступник по техніці дивізії. Він мені: «Не бачу – не стріляю», я сам за кулемет і вжарив, зачекав хвилину і повний газ вперед. Там військо дружно вишикувалось під аплодисменти. Генерал роздав особисто гроші кожному. Він запевнив, що служити Революції будуть. За зраду арештували комбата танкового батальйону, посадили до мене у БТР і готові повертатись. Однак, танкісти не схотіли віддавати свого. До мене під’їхав танк і гармату на мене, і… СИДЖУ і чекаю. Потім я сміливо поїхав і все чекав пострілу у … Постріл був, але не в мій БТР. Кучук... Прекрасний товариш. Ми всі один одного величали по-батькові.» Отака романтика, отака еліта. Піди знай, у кого більше шансів вижити? Навіть у самому Кабулі ота благодать, що я бачив, була оманливою. Кілька хвилин швидкого руху, як по Хрещатику. Поворот і нам треба саме туди. Але молодий афганський рядовий, жестикулюючи, відмахувався від нас, наче побачив шайтана. Зміст пояснень зрозуміло без перекладача: «Туди не можна! Там Бабрак! Їдь прямо!» Напоготові у сорбоза АК-74. Нам що до того? Бабрак і Бабрак собі, на прізвище Кармаль. Саме через те ми тут, щоб нашими багнетами підпирати незаконно народжений режим Бабрака. Хоча солдат службу знає і правильно робить. Кому можна довіряти? Попередника теж охороняли «совєти», а порішила його вкупі із вірними охоронцями оптом знаменита група «Альфа». Так що… Покійний Хафізулла Амін «передав» справи Кармалю, тільки-но переїхавши у колишній королівський палац. Встиг прожити у новій хатині аж чотири дні до штурму, але відтоді резиденція короля вже називалася «палац Аміна», а належала штабу командувача 40-ї радянської армії. Чи то запопадливість перед північним сусідом, чи дурна слава історично-архітектурної пам’ятки сподвигла поступитись зовсім не мілітарною спорудою. Бабрак ширяв між молотом і наковадлом, тож мусив добряче сопіти собі у вуса, щоб ці два важкі предмети не зіпсували назавжди нікчемну маріонеткову біографію. Так і не побачив я товариша Кармаля на прізвисько Боба Карамелькін. Для історії було б цікаво. Ну все, проїхали! Далі – цікавіше. На банкноті достоїнством 50 афгані зображено помпезний палац. Дорогою до аеродрому його ніяк не минеш. Тоді там знаходилось Міністерство оборони республіки. Широка плеската баня колись вінчала середню частину, яка півколом виділяється з фасаду будівлі. Пишу «вінчала» і «виділяється» - минулий і теперішній час. Бо баню розгромлено, а стіни стоять. Три поверхи, високі вікна, невеличкі кутові башти. Можна сказати, візитівка столиці, невід’ємний елемент асоціативного ряду. Будівля зазнала ударів під час окупації військами міжнародного альянсу – початок XXI століття, а ми бачили її цілісінькою. Шкода! На жаль, війни не додають краси містам. Обличчя Землі спотворено виразками вибухів. У резиденцію МО ще під час нашої війнухи моджахеди пускали реактивні снаряди. Ефекту – мінімум, оскільки вистріли від системи залпового вогню «Катюша» просто на око, інтуїтивно клали під кутом у напрямку бажаного влучання, досить приблизно уявляючи, куди полетить ракета. Оте «приблизно» і попадало, як не в «молоко», то по мирних будинках. А стратегічному об’єкту така наспинна артилерія не надто і шкодила. Тимчасово перебравши владу у столиці після безславного відходу «совєтів», таліби не стали винаходити велосипед, залишивши профільне призначення будівлі. Нова влада планувала засісти у столиці всерйоз і надовго, як всяка інша, маючи свої міністерства. Надовго не вийшло. Для високотехнологічної військової машини НАТО великі міста зі складною інфраструктурою, на мій погляд є зручною мішенню. Штурмуючи лігва непримиренних, альянс застосував розумні бомби, від яких не гинули масово мешканці. Поверх гордовитої непохитности палацу нова війна нанесла свій фірмовий татуаж. Символи влади змінилися, питання країни в цілому досі не знято з порядку денного. Насправді, чіткого плану, здатного принести у древню країну стабільний мир, досі ніхто не висловив. Є лише різне бачення розкрутки подій, за якими прогнозувати наперед неможливо. Мені давно Афганістан здається набіром країн, які могли би розділитися і жити кожна за власним сценарієм. Але й у такого погляду знайдуться супротивники, спроможні озброїти підконтрольні формування. Чимдалі вузол затягується дужче. Хто його розв’яже? Ідеальний варіант, коли самі мешканці країни готові на такий крок. А афганці готові? Не факт. Виходить, як не поворухнись, стрясіння повітря призведе до нової хвилі насильства, що вже було, коли гілки однієї прокомуністичної партії наприкінці сімдесятих років змінювали одна одну біля керма і зміни супроводжувалися смертними репресіями то однієї гілки іншою, то навпаки. Чи не помилюся, сказавши, що у першій чверті ХХІ століття впливових гравців на афганському полі гри значно побільшало? Єдине, що досі не вдавалося встановити надовго – повний контроль над країною з боку іншої держави. Архідалекоглядним був великий полководець Олександр Македонський, виголосивши свого часу досі не спростовану аксіому – Афганістан підкорити неможливо. А може це красива легенда? Я бачив у Кабулі обеліск. Арабськими літерами на камені закарбовано те, що переказую вам зі слів вчених. Я не історик. Покопирсавшись в інформації, знайшов ствердні записи розумних людей. Військо Олександра намагалося поневолити гірську країну. Як доказ, - світлолиці нащадки грецьких воїнів донині населяють не тільки столицю. Кажуть, нібито, на знак визнання нескорености місцевих жителів, за наказом імператора десять тисяч воїнів одружились з пуштунками. Сам Олександр взяв дружиною красуню Айханум – чільницю цього невеличкого тоді міста. Греко-бактрійська цивілізація, представниками якої можна вважати нащадків вихідців з Піренейського півострова, проіснувала майже два століття. А до кінця 19 століття поблизу Кабулу жило плем’я кофрів (від слова «невірні» - не плутати з валізою!). Молилися кофри своїм богам, тобто, були язичниками по суті. Сучасна назва регіону – Нуристан, тобто, країна світла. Чи не тому, що частина аборигенів дивляться на гори блакитними очима і мають руде волосся? Визначити ж домінуючу національність кабульців… краще не треба. Самі себе вони називають «кабулі», тобто, щось особливе. Феноменальне явище. Звичайно, маючи певне коріння різних народів, вони не називають себе узбеками, таджиками, пуштунами, хазарейцями. «Кабулі» - і цим сказано все. І майже всі корінні кабульці говорять перською мовою. Якщо хочете, назвіть її дарі, або таджицькою – фатальною помилкою не буде. У порівнянні з іншими містами Кабул безперечно несе в собі ознаки столичного лоску, але лишається чисто азійським велетнем. Вплив Європи або іншого світу відчутний не так як, наприклад, у Ташкенті, чи Самарканді. Є національна галерея, однак своєю європейськістю вона не конфліктує із колоритом Сходу. Бесперечно недоречним явищем на землі Афганістану понад 9 років був шураві, як нас називали місцеві - радянський у перекладі. Слово я застосовую у вузькому значенні військового шураві, з озброєнням, патронами, от як ми, коли нас перевозили з аеродрому до палацу Аміна. Сама наша присутність розділяла країну на ворогуючі сторони, посилювала нервове напруження. Частина населення ставилася до нас лояльно, інша – агресивно, третя – не розбиралася ні в чому. Окремі громадяни мігрували з однієї групи до іншої, ситуативно міняючи точку зору, а хтось був сам за себе і використовував обставини собі на користь. Тобто, все як у нормальних людей: ідейні, упороті, гуманітарії, найманці, розгублені, нестабільні, стримані, імпульсивні… Багато залежало від походження – роду, у якому народилася людина. Як варіант, залежність від того, хто і кого вбив у певній сім’ї. Але велике значення має єрархічне становище роду у суспільстві. Уявляєте, там такий строкатий світ зі своїми складними правилами співіснування і тут – ми, шураві. Не місцеві, нічого не розуміємо, не навчені як слід поважати чужу культуру, не кажучи вже про релігійні особливості. Ми – непотріб в Афганістані, незалежно від кількості побудованих за нашим сприянням шкіл і лікарень. Навіть якщо завдяки нашим спеціалістам у столиці зведено будівельний комбінат і авторемонтний завод, літак, навантажений вибухівкою, злітаючи зі смуги Кабульського аеропорту, перекреслює і комбінат, і завод одним струменем вихлопних газів. Я був би радий створити репортажі звідти, спираючись тільки на власні спостереження, але у 1984 році, коли нас, поки що беззбройних курсантів перевозили з аеропорту на збірний пункт, інстинкт самозбереження голосно сигналив: «Потребую зброю для самозахисту! Прийом! Дайте мені зброю!» Через те чимала частина спогадів є дослідженим доробком багатьох інших авторів. Все, що стосується історії, місцевих цінностей, збиралося із різноманітних джерел. Я хотів тоді краще знати країну тимчасового перебування і бажаю донести звістку про велич Афганістану, багатство всіх вимірів, доступних для об’єктивної оцінки. Є цифри, доступні невеликому колу людей. Серед них така реальність: за 40 років безперервної війни кількість населення, яке потребує професійного втручання психологів і психіатрів перевищує 80 відсотків. Умовна лінія поділу між старим і новим містом проходить річкою. Права частина – найдревніша, існує близько 2000 років. У 1221 році Чингіз-хан зрівняв Кабул із землею. А засновник імперії Великих моголів – Бабур, через 200 років заснував тут свою столицю. Понад двадцять садів, насаджених Бабуром налічується у сучасному місті. В одному із них, названим ім’ям засновника покладено його тіло, доставлене з Індії. Не хотів і по смерті лежати аби де, настільки любив цю долину між Шир-Дарвазою і Асмаї. Далі – історія нескінчених завоювань. Ви не забули? Завоювання – не означає підкорення. Отже, правий берег, біля підніжжя Шир-Дарваза, древнє місто з розвалинами міської стіни. Там фортеця Бала Гісар, бачила всі види зброї, від примітивної стріли до начиненої електронікою бомби. Ліворуч за течією – сучасні квартали. З літака вночі Кабул здатен перехитрити подорожника. Побачивши море вогників, хтось може поплутати їх з хмарочосами, що високо здіймаються над вулицями. Однак, вдень виявиться, що це саманні будиночки бідноти на схилах гір. Так живе більша частина «кабулі». Плутані, навіть не вулички, а ходи, що не мають назв. Чимало кабульців листуються через офіційні установи, або мечеті, пишучи єдину адресу, яку вони можуть вказати. Мечетей вистачає для поклоніння і навіть листування, близько шестисот одиниць на місто – безсумнівний варіант, а ви як думаєте? На жаль, найцікавіші місця для нас були заборонені. Само собою, мечеть цікавила тільки як культурний об’єкт привабливої архітектури, та за роки перебування на території чужої держави побувати всередині не довелося жодного разу, лиш з відстані, віддаленої на пристойну кількість метрів ми, невірні, дивилися у тому недоступному напрямку. Другий заборонений плід – східні базари. Цікавішого їх нічого не існує. Про один із таких – базар Міндаі кажуть: «Якщо ви не знайшли якусь річ на Міндаі, значить її взагалі не існує у світі». Без сумніву, якби нас там не «любили» якоюсь особливою любов’ю, а представники КДБ не попереджали спроби військових відвідати ринки, я знав би про них найдосконаліше. Та вищеназвані причини позбавили нагоди отримати навички торгівлі серед тисяч чоловіків, які могли мати зовсім недружні наміри проти мене. Для офіцерів і цивільних осіб можливостей залишалося більше, тож якщо хтось заперечить, мовляв, не жени на базари – то є файне місце купити подешевше оригінальні подарунки, - наші люди при автоматах і там залишали набуті всілякими способами афгані. Не можу не покритикувати себе: моїх комерційних здібностей не вистачало, щоб десь роздобути купу тих афгані і шукати способи їх витрати. Який був тоді, такий і лишився, робити гроші – не моя парафія. Рухаємося повз базар. Гребенем Шир-Дарваз піднімається кам’яна стіна. Якщо порівняти з китайською, то краще не починати. Нема про що. Особливо здалеку вона така непоказна. Однак, викладена на крутих схилах, семиметрової висоти споруда викликає благоговійну повагу до будівників. Час зведення – V століття. Обличчя Кабулу змінювалося – мур стоїть. Я не впевнений, що господар садибної ділянки, зводячи паркан навколо дачі під Києвом, може гарантувати, що він протримається сто років. Як будували півтори тисячі років тому? Чому тонка стінка на схилах гір, у сейсмоактивній зоні, переживе нашу цивілізацію, а збудована у нас на рівнині може нахилитися, дати тріщини і ніколи не стане пам’яткою історії? От де диво! Із вартого уваги довговічними також здаються знамениті афганські килими, викладені з дуканів просто на вулицю. Можна не тільки дивитись, а бажано ходити по них. І від цього вони тільки стають кращими. Вичовгані, яскраві вовняні вироби, покриті багряною фарбою, видобутою з кореню марени, не мають зносу і зберігають колір сотні років. Короткими штришками я намагаюся намалювати образ Кабулу – величного міста, яке я поважаю (чи варто казати – люблю?) у прекрасній країні, яку я глибоко поважаю. Афганці можуть бути всякими, але не відкидаю шляхетності, притаманної мешканцям країн, де життя дається важкою працею і де неписані кодекси честі оберігають їх від суцільної деградації. Подивіться на карту Афганістану. Гори, пустелі – основна характеристика більшості провінцій. І відмінні один від іншого народи, кожен зі своїми звичаями. Але оскільки Кабулу випало бути столицею всієї країни, він, швидше за все, не репрезентує весь Афганістан, а існує як держава у державі. За період служби я трошки подорожував різними провінціями, а столиця завжди була особняком, абсолютно ні на що не схожа. Само собою, все прогресивне для мусульманського світу починалося зі столиці. Напевно, деякі речі навіть не перетинали столичних вулиць. На п’ятому році радянської окупації Кабул не здавався занадто консервативним містом. Жінки під паранджею зустрічались скрізь, але вже можна було побачити студенток у джинсах, особливо поблизу університету, чи телецентру. Нас, молодих хлопців це дуже тішило. А вже після нас за правління талібів столичних жорстоко карали за відхід від норм шаріату. При їх владі не дозволялось так відверто демонструвати принадні форми. Тільки жінки кочових племен ніколи не носили чадру, навіть за талібів. Юні пуштунки, таджички та дівчата інших народів Азії дозрівають рано. Іде таке молоденьке, вродливе до безтями, волосся чорне, аж відсинює і хочеться спитати: «Дівча, а тобі татко дозволяє такі стегна носити?». І тут-таки покрита важкою паранджею струнка постать із лантухом на маківці пливе вулицею. Важко, мабуть, бідоласі. Позаду її чоловік метляє широкими штанями і втішається милою ханум. Любов! Як науковий центр, Кабул сконцентрував в собі прогресивну еліту. Бути студентом «вишу» – престижно. Не думайте, ніби диплом афганського закладу – з розряду екзотів, щось недостойне називатися документом. Не важливо, де навчався інженер: в Україні, Чехії, чи на батьківщині, йому хоч пробу на чоло став – у голові «золота» знань стільки, скільки має бути. Крилатий Чад спаленого гасу над летовищем. Стійкий. Нагадав сморід гасової лампи, над якою ми варили молоду картоплю під час літніх відпусток. Мені сподобався аеродромний парфум. Поповнення тупцювало поблизу опущеної рампи чотиримоторного Ан-12. Палуба порожня. Уздовж бортів бічні лави. Нас куди більше, але то не має значення. Просто я думав: ми сидячі полетимо, чи стоячи? Коли на сидіння посідали офіцери, нам залишилися тільки холодні листи палуби. Закінчувався лютий і чекати теплого березня ніхто не збирався. В Ан-12 сотня вояків прекрасно поміщається на металі підлоги. Коли виникала необхідність, літак перевозив одним підйомом 180 осіб. Купно, зате дешево і сердито. У такому разі не вистачало кисневих масок, але про існування їх як таких у першому польоті я навіть не здогадувався. Здоров’я мого молодого організму малося на увазі по факту перебування у складі збройних сил. Вантажний відсік повітряної вантажівки не герметизовано. Дану модель літака антонівці проектували паралельно з цивільним лайнером, де передбачалися всі навороти для комфортної подорожі. Військовим дісталася випотрошена бляшанка, якої саме вони і вимагали. Це можливість здійснювати посадки де попало, як завгодно, брати на борт бойову техніку. Якщо потрібно – викидати бойову техніку не зупиняючи літак у повітрі, висипати з нього десант. Коротше – бути робочою конячкою червонозадої армії. І, знаєте, літачок вийшов славетним по можливостях і надійності. Для двадцяти супроводжуючих осіб він мав гермокамеру з наддувом, а всі інші задовольнялися спартанськими умовами. Пілоти також змушені були працювати в умовах мінімального для транспортного літака комфорту. Окреме передове місце серед членів екіпажу відведено штурману. Він порпався у прозорому носі кабіни між своїми приладами, звідки найкраще видно усю передню півсферу. Влітку штурман приймав сонячні ванни найбільше. Пілоти взагалі «любили» спекотне афганське літо за те, що усі перемикачі кабіни розігрівалися до нестерпної температури, а з-під «лопухів» переговорної гарнітури капало сало. П’ятеро льотчиків варилися живцем у носовій частині і один – у хвості. Місто під кілем займав дуже важливий член екіпажу – бортовий стрілець. І нічого! Навіть у 2020 році Ан-12 продовжує службу як у військових, так і у цивільних авіакомпаніях. Китайці навіть будують свою модифікацію нашої «аннушки». Про стрільця декілька добрих слів. Хто він? Баласт, лежень, чи «приший кобилі хвіст»? У повітряних боях, якщо я добре поінформований, Ан-12 з противником ніколи не зтикався. І тільки коли наші почали літати над Афганістаном, то, якщо добре подумати, він зробився єдиною лінією оборони і орлиним оком екіпажу. Небезпека блукала по горах, не лінуючись тягати зенітні кулемети і переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) «Стінгер», «Блоупайп», «Стріла». Кулеметна куля, випущена на висоті 2-3 кілометри, летить у кілька разів далі, ніж на рівні моря. Преміальні за один завалений літак покривали витрати багатодітних афганських сімей на багато місяців. Це навіть краще, ніж сподіватись на соціальну допомогу. А більшість повітряних трас країни пролягає над горами. Частина аеродромів також розташована серед гір, або вони оточені зеленими зонами, де серед листя можна сховати армію вільних мисливців. Робота стрільця – продавати витрішки з толком, тримаючи напоготові спарену 23-міліметрову гармату. Як тільки рампу закривали, він залізною драбиною піднімався до своєї нори і виходив звідти не раніше, ніж літак торкався смуги. Моє перше враження від Ан-12: що це за сосиска і як вона літає? Опуклий, сказати більше - вайлуватий фюзеляж, сидить низенько до землі і крила стирчать під прямим кутом до корпусу, не маючи привабливої стріловидності, як у тих же «туполевих». Думка дилетанта, вона завжди правильна у власному розумінні. Любов до «12» прийшла згодом. Дивлячись на нього, тепер милуюся: ах, який же він красивий! Ну, по-перше, інженери розробляли його не для конкурсу краси, а як військово-транспортну тактичну одиницю, щоб можна було доставити вантаж на польовий ґрунтовий аеродром, та у разі потреби підремонтувати так-сяк, самостійно запуститися і злетіти. Якщо ви не знали досі, відтепер знайте: більшість сучасних пасажирських красивих літаків такого не можуть. Зовнішнє сприйняття повітряного судна нерідко залежне від лівреї – малюнку і кольору. Ліврея може бути предметом гордості пілотів. Якщо цікаво, знайдіть в інтернеті світлину Ан-12 авіакомпанії «Cavok». Так симпатично розфарбували літак української транспортної фірми, яка перевозить вантажі далеко за межі країни. Радянські Ан-12 малювали не з естетичних міркувань. Сіро-зелений колір надавав суворість, як військовий однострой людині. Так, це військова кістка у сімействі крилатих. Скільки би їх не вивели у комерційний простір після списання зі служби, для мене вони – бійці. Пілоти бойових «свистульок» так і казали на Ан-12: крилатий летить. Справу свою він робив надійно і вперто. Не буду голослівним: одного разу (назвемо той день другим днем народження льотчиків), з-під шаленого обстрілу виводив свою «Анюту» майор Залетинський (прізвище або пілотське, або хуліганське). Злетів на трьох «живих» двигунах, запускаючи їх на ходу, на рульожці. І ще понад годину, 650 кілометрів розстріляний літак ніс до Кабулу екіпаж, серед якого не було жодного не пораненого. Як його не любити? Як наймасовіший тип транспортника, він і отримав першість по втратах в Афганістані у своєму сегменті. Першу машину завалили на п’ятому місяці війни над Джелалабадом. Наступну втратили у Кандагарі під час заходу на посадку. І тоді можна було посадити літак, але, імовірно, уражені льотчики померли у повітрі. Некерований крилатий врізався у важкий гелікоптер Мі-6 і вибухнув. Вантажник являв собою легку мішень з його-то розмірами і швидкістю. Переносний комплекс «Стінгер» на рівнині знімав ціль з висоти 6000 метрів. Якщо не шкодувати сандалій (а моджахеди їх не шкодували), з гірського кряжу борт був доступний у всьому діапазоні своїх можливостей, тож жодна висота не була стовідсотково безпечною. Особливо вразливими літаки ставали у районах аеродромів. На момент, коли я опинився ТАМ, військові льотчики вже давно переглянули ставлення до деяких регламентних документів по експлуатації повітряних суден. Прийоми пілотування мирних часів не відповідали вимогам безпеки. Конструкторів теж не можна сварити за те, що критичні режими зменшують термін експлуатації техніки. Вони все написали правильно. Командир же і другий пілот з точки зору сімейних людей, або не сімейних, але таких, що планують жити довго і щасливо, по своєму словесно і потайки характеризували конструкторські обмеження. Для них візуально видимі трасери ДШК, або «Стінгер» рухаються значно швидше, ніж можливості чотирьох двигунів літака. Чи не те саме відчуваєте ви на значній висоті? В ілюмінаторі земля пропливає, наче ви рухаєтеся на повітряній кулі. З 1982 року авіатори послали на непристойну відстань стандартні допусимі схеми і активно почали застосовувати коротку схему посадки-зльоту. «Афганський заход» - термін того періоду, це маневр для покращення шансів сісти, а не впасти, не зважаючи на думку пасажирів, яким здається, що літак падає. І посадка, і зліт стали недекларованою розважальною опцією, за яку додаткові гроші не брали, водночас не питаючи, чи хто згоден на екстремальні розваги. Пілоти вчились працювати на критичних кутах атаки, буквально загвинчуючи літак у небо. Три спіралі коробочкою над аеродромом щоб набрати не менше 5400 метрів, а тоді вже – на потрібний курс. При зниженні вертикальна швидкість сягала 25 метрів на секунду – втричі більше від норми. Якби ліфт щосекунди пролітав вісім поверхів, ви би відчували фізично, наскільки сильним магнітом є наша планета. Ніякими експлуатаційними інструкціями не передбачались «афганські» режими, коли у повітрі ручки управління двигунами фіксували у положенні наземного малого газу. Для літаків немає нічого небезпечного у факті пониження потужності моторів. Відомі випадки, коли повні пасажирів лайнери взагалі глухли на крейсерській висоті і здійснювали успішні посадки з неробочими двигунами. Причиною перекладки важелів на малий наземний є летючість Ан-12. Як кажуть про деякі моделі: не хоче сідати. А саджати потрібно активно. Для успішної посадки необхідна низька швидкість при торканні смуги колесами. Коли ж крилатому опускають ніс на посадку, двигуни розганяють його набагато швидше, ніж того хотіли би і льотчики, і авіадиспетчери. В цілому, я задоволений наданою можливістю відчути особливості афганського заходу на різних типах суден. За певних умов вони могли би бути нормою не тільки під час війни, але й у складних гірських системах, куди допускають літати пілотів зі спеціальними навичками. Вдосконалювалися технології протидії, з’являлися нові види озброєнь і у супротивників. З 1983 чи 1984 року моджахеди прийняли найсучасніші зенітні ракети «Стінгер». Вони, як підгузки «Pampers», викликали ефект «вау!» у технології вирощування свідомих дітей і після їхньої появи підгузки всіх виробників почали називати памперсами. Так і «Стінгери» увійшли до нашого лексикону символом всього, що могло бути пущеним з душманського плеча, неважливо, була то «Стріла» або «Блоупайп». «Стінгер» - трендові ракети і ми їх не любили. Не пов’язані з авіацією військові не дуже хотіли літати, тому, коли тільки було можливо, їх питання у віддалених від Шинданда гарнізонах вирішував я, починаючи з літа 1986 року. Тут пропозиція й попит врівноважувались моїм нестримним пориванням до польотів. Відтоді небо тримає мене в лабетах неволі. Командування контингенту теж мусило, аналізуючи гнучку тактику супротивника, вводити нові правила, порушуючи існуючі інструкції керування повітряними суднами. Система – вона завжди інертніша живого розуму людини, яка завантажена завданням - вижити, тому на ходу створювали неписані закони для внутрішнього застосування, не для протоколу. Стояло питання життя і збереження високотехнологічної дорогої техніки. Самі генерали також активно перелітали між штабами, покриваючи щомісячно тисячі кілометрів небом. Пілоти звикали оминати найвищі вершини, міняли маршрути. Розкладу рейсів і чітких повітряних коридорів не існувало. На бортах літаків і вертольотів встановили панелі інфрачервоних відстрілюваних пасток, на які у багатьох випадках перенацілювалась випущена ракета, а іноді й ні. У зонах аеродромів, висадок, бойових замісів борти «випльовували» яскраві гарячі зірки, червоні, або зелені. Це не вітальні сальви. Ото вони і є – сліпучі, розпечені пастки. Чутлива голівка «Стінгера» іде на тепло двигунів, іде, іде, керуючи кілями ракети, аж тут небом розсипаються «смачніші» цілі, гарячіші, яскравіші, та й наздогнати їх легше. Отак популярною мовою я можу пояснити принцип дії пасток. Зенітна ракета – забавка не дешева, витрачені кошти, коли вони просто вилітають у небо, викликають занепокоєння у спонсорів війни, польових командирів, та й оператор-невдаха чухатиме ріпу: як же ж так? Раз не влучив, два – то такого оператора могли пустити на поживу собакам. Всі моделі озброєння мають процентні показники на похибки. Решта – успішні пуски. Часто розумна ракета знаходило гаряче сопло двигуна, а не дешеву пастку. У Кабулі на супровід літаків майже завжди піднімали пару штурмових гелікоптерів Мі-24. Вони крутили кола синхронно з «крилатими», закриваючи плямистими тілами сектор обстрілу, готові вдарити по позиції стрільців. У таких складних горах перекрити всі стежки годі було думати. Гори допомагали тим, хто серед них народився. Ні тодішній режим, ні радянська військова машина ніколи не були повновладними хазяями афганського неба, а моджахеди не мали своєї авіації взагалі. По червоних зірках лупили з усіх видів пулялок: кулеметів, калашів, з потужної англійської гвинтівки одиночними, з гранатомету. В останні роки окупації Ан-12 в обов’язковому порядку комплектували парашутами для пасажирів. На борт брали стільки людей, скільки було парашутів. Літак міг вилетіти майже порожнім у той час, коли обурені пасажири лишались чекати наступний рейс. Піднята статистика, свідчить, що з 1980 до 1989 року безповоротно втрачено одинадцять Ан-12. Три з них накрили на аеродромах. З інших восьми ніхто не врятувався за допомогою парашуту. Тільки у двох випадках живими лишались стрільці хвостових гарматних установок. Зафіксовано лише одну спробу вистрибнути задля порятунку через задню рампу. Тоді рядовому не вистачило висоти. Він «зтерся» у районі посадкової «Т» кабульського летовища і, це ж треба, в тому випадку уражений літак змогли посадити, тому підранений борт не увійшов до числа одинадцяти безповоротних. Скільки дірок залатано техніками, замінено виведених з ладу двигунів та механізмів – не злічити. За 9 років тільки на Кабульські пагорби впали чотири Ан-12. Трохи позаду у сумній статистиці Кандагар, Джелелебад, Баграм. Не такий вже великий столичний аеродром. Затиснутий між горами таким собі амфітеатром, він приймав на єдину свою смугу важковагові «Антеї», одно- і двопалубні Іл-76, пасажирські Боїнги, Ільюшини, Антонови, Дугласи. Одна бетонна стрічка на всіх - для винищувачів і штурмовиків, бомбардувальників і вертольотів. Доки ми чекали на команду вантажитись, кілька МіГів з нестерпним ревом понесли кудись бомбовий вантаж, та постійно лопотіли вертольоти, охороняючи периметр аеродрому. Нарешті і шмаркачам знайшлося місце, я вже казав яке саме, нас усіх затирлували всередину машини. Тим часом вона почала оживати, заревівши пусковим двигуном. З лівої гондоли вирвалося полум’я, потім реактивно засвистів сам пускач і коли він розкрутився, від нього почали обертатися лопаті основного мотора. За першим вдихнули життя в інші, перемішуючи аеродромне повітря, насичене випарами авіаційного гасу. Ми, духи, розкошували на рифленій підлозі. Вантажу, на якому можна було б погріти попу, практично нуль. Я відкинувся найближче до рампи і похитав головою, роздивившись, що навіть піднята до положення «зачинено» і охоплена бічними створами, вона світить щілинами як сільська уборна. Через них я бачив бетонку, що втікала з-під нас. Це трошки здивувало – маю на увазі спартанський комфорт. Такий собі однозірковий летючий готель: лежачи і з видом на гори. Треба сказати, на висоті гуляє морозець, тому летіти, мало не звісивши ноги, - задоволення десь за межами юнацької уяви. Нехай я трішечки перебільшую та не брешу. Долоня між стулками може й не пролізла би, однак, замерзлі шмарклі можна просто викинути на землю у польоті. Погодьтеся, цікаво! Літак прокотився через усе поле, вивернув на злітну смугу і завмер перед стартом. Командир розмовляв з диспетчером про життя. Я серйозно – він отримував метеоінформацію і питав дозвіл на старт. Пізніше я зрозумів, наскільки для військового літака важливо вкласти у маневр зльоту всю силу моторів. Для цивільних комерційних зовсім навпаки. Їм не треба спішно відскочити від смуги, перегріваючи силові установки. Менше газуєш – більший ресурс двигунів. Наш командир дав повний газ, не відпускаючи гальма. Коли літак вже ревів несамовито, гальмам дали спокій. Чорні смужки стиків замерехтіли під рампою і нарешті я вже не розрізняв їх. Відірвалась від бетону носова опора, а слід за нею повисли у повітрі основні. У вухах більше не гупало прискорене бу-бу-бу на швах між плитами. Тепер вже шасі заважали прибратися геть якнайшвидше, тому глухими ударами відгукнулась механізація підбору. Колеса у своїх нішах заспокоїлися від тертя та шалених обертів. Все, вантажник дерся вище й вище, тримаючись відносно контрольованої зони навколо аеродрому. Екіпаж заклав перший лівий віраж, тримаючись подалі від зустрічних скель. Десь по периметру нас оберігала ще й пара вертольотів, накручуючи свій кілометраж. Три крутих кола – виправданий маневр безпеки, нехтування яким час від часу закінчувалось ініційованою супротивниками катастрофою. Земні об’єкти видимо втрачали у розмірах. Будиночки так і «всихали», ну а люди перетворювались на крапочки, що ледь ворушаться, то вилізаючи, то знов пропадаючи у шпаринках своїх схованок. Чітко окреслювались десятки літачків, зовсім іграшкових. Окремо маніпусенькі вертольотики. І величезне старовинне місто, стиснуте обценьками гірського масиву. З висоти можна розгледіти, як дорога продирається між хребтами, а до неї спускається з обох сторін кам’яна стіна, вибудована прямо на кручах. Скільки ж то людей мордувались, будуючи її? Тяжка земля лежить під нами. Єдина більш-менш помітна річка кружляє містом і багато переплетених між собою висохлих річищ, які наповнюються, мабуть, тільки під час дощів. А скільки їх буває, тих дощів? Крім видимих є ще й підземні річки, але не кожен чужинець знає про це. Зверху видно лише якісь круглі отвори, що ділять на відрізки безводне річище. Це і є певна ознака підземного потоку. Там, під висхлою артерією прокладено тунелі, якими хлюпоче безцінна волога. На поверхню виходять кяризи – колодязі такі, які ще можуть бути накриті глиняними кришками. Пізніше у Шинданді я опускався на дно річки і помітив, що в холодній воді ширяють зграї невеличких рибок, наша назва яким – маринки, а також прісноводні краби погрожують з-під камінців своїми клешнями і терпляче чекають поживи. Кабул, величний та прекрасний, стиснутий у «талії» лещатами гір Шир-Дарваза й Асмаї, віддалявся від наших очей, але я ще не раз мав побачити згори його дивовижні будинки, що, буквально стоять один на одному, вкриваючи гірські схили. Дах нижнього слугує невеличким двориком верхньому. Побачу кам’яні тераси амінового, а історично – королівського палацу. І «летючу тарілку» ресторану «Аріана» високо на горі. Вона прилетіла у Середньовіччя, а тут негостинні земляни пощербили її стіни так, що вона вже нікуди не полетить. Чудове це місто, та не наше. І хоч ми жартували, що служимо у шістнадцятій республіці Радянського Союзу, такого не могло бути ніколи.

ID: 897145
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 04.12.2020 11:12:47
© дата внесення змiн: 04.12.2020 11:12:47
автор: Ігор Рубцов

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (62)
В тому числі авторами сайту (1) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Старатися
Genyk: - Налягати
Синонім до слова:  Забути
Genyk: - Вимкнутися
Синонім до слова:  Локдаун
Genyk: - ЗЕПРЕЗИДЕНТ
Синонім до слова:  Забути
НАСТУРЦІЯ: - Збайдужіти́́
Синонім до слова:  Забути
Svitlana_Belyakova: - відболіло
Синонім до слова:  Старатися
Svitlana_Belyakova: - йти цілеспрямовано
Синонім до слова:  Вода
Svitlana_Belyakova: - Прародителька
Синонім до слова:  Забути
Г. Орел: - Відпам'тати
Знайти несловникові синоніми до слова:  Забути
Г. Орел: - Відпам'ятати
Знайти несловникові синоніми до слова:  Забути
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Старатися
Катинський Орест: - Прагнути
Синонім до слова:  Вода
Катинський Орест: - Вовня
Синонім до слова:  Старатися
Г. Орел: - Пнутися.
Синонім до слова:  Новий
Г. Орел: - Неношений, незаношений, незатертий.
Синонім до слова:  Колектив
Г. Орел: - За'пряг, одноза'пряжці.
Синонім до слова:  виноград
Г. Орел: - Винодар.
Синонім до слова:  Плед
Г. Орел: - Теплоохоронець.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Старатися
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Купіль
Синонім до слова:  Сніг
Г. Орел: - Вода "в зірочку".
Синонім до слова:  Вода
Г. Орел: - Питво
Синонім до слова:  Колектив
Данило Київський: - Команда
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Мокрило.
Синонім до слова:  Сніг
dashavsky: - ЗИМОВИЙ ПУХОВИК.
Синонім до слова:  Колектив
dashavsky: - СОБУТИЛЬНИКИ
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Н2О
Синонім до слова:  Новий
Genyk: - Незвиклий
Синонім до слова:  Колектив
Genyk: - Упряжка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Новий
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Колектив
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Зупинівка
Юзько Лія: -
Синонім до слова:  Вода
Redivivus et ultor: - спраговтамовувач гідратооксигенний
Синонім до слова:  Вода
Ulcus: - хлюпотиння, киснеплин
Синонім до слова:  Вода
Святослав_: - Плинка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Об`ява, аркушем на поверхні.
Святослав_: - Клеївка.
Синонім до слова:  Плед
Genyk: - Втихомировач
Синонім до слова:  фарбуватися
Genyk: - Хамелеонитись
Синонім до слова:  Плед
Юхниця Євген: - Шаля, укривало
Синонім до слова:  Сніг
Пілілігрим: - Льодопух
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вода
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Сніг
Новоградець: - Водяна пудра.
Синонім до слова:  Сніг
Юхниця Євген: - Холодна манка
Синонім до слова:  фарбуватися
Malunka: - Глазуруватися фарбами
Синонім до слова:  Локдаун
Svitlana_Belyakova: - Безвихідь
Синонім до слова:  Сортування
Svitlana_Belyakova: - Вибраковка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Сортування
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Локдаун
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Алкоголь
Мила Машнова: - Зеленый змий
Синонім до слова:  виноград
Svitlana_Belyakova: - виногрона
Синонім до слова:  Падіння
Svitlana_Belyakova: - налигнувся
Нові твори