"Бачиш, сніг проліта за вікном..?",-
Дивувався картині довершеній...
Сумували ми неперевершено,
Як жили потім з сивим чолом...
Коли сніг пролітав, тихо падав,
Так колись, ніби рідну, розрадив.
Дивувались і паросткам першими,
Бо для нас все, як диво, було.
Біла ковдра вкривала довкола,
Лише затишок брали у полум'я,
Загортаючи тіло долонями,
Знову жадібно, ближче та краще.
Завернула лиш краєм подолу
Темна ніч, не наважившись порівну
Розділити те вогнище порізно,-
Опекла б і бездонную пащу.
Коли й сніг той насипав не бачили...
Бо у тузі нас дуже нестачило
Одне одному, ніби побачення
Ті були у минулім столітті:
Закипів, ніби море не стримане,
І розлився, як хвилями пінними.
Жар скотив свої хвилі на радощах
Весняної жаги дивоквіття...
Затягнуло, схололо, збуло...
Знову час розтягнувся мереживом,
Заплітаючи снігом та інеєм
У тумані надії безмежжя.
У таємне жагуче тепло
Так хотілося знову, за межами
Всіх реальностей, відстаней лінії,
Загорнути тебе обережно...
Та лиш сніг проліта за вікном...
Дивувався картині довершеній...
Сумували ми неперевершено,
Та жили потім з сивим чолом...
