Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ігор Рубцов: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , завершення) - ВІРШ


Ігор Рубцов: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , завершення) - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 4

Пошук


Перевірка розміру




Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , завершення)

Ігор Рубцов :: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , завершення)
Місцева рослинність і питво Як виховати свідомого громадянина у країні, де фундаментом суспільної моралі є брехня? Коли казали: «ти радянський громадянин, тому зобов’язаний», мали на увазі, що зобов’язаний я, а не той, хто так каже. Казали одне, а мали на увазі інше. У 1961 році на партійному з’їзді затвердили такий собі «Моральний кодекс будівника комунізму», під який, починаючи зі школи, підганяли кожного совка, не питаючи згоди жити за викладеними дванадцятьма принципами. Вони непогані, якщо читати більшість пунктів, за винятком двох, де наголошується на відданості справі комунізму і непримиренності до її ворогів. Решта, десять – добрі наміри, далекі від дійсності, тому що вся політична система країни і не тільки, вся вертикаль адміністративної влади, та будь якої, тієї ж виробничої, військової, творчої і таке інше, давно і невиліковно страждала всіма мислимими вадами. Партію нескромно нарекли розумом, честю і совістю епохи, але чим вона точно була, так це геніальним механізмом для спотворювання дійсності. Дивно коли аморальна партійна еліта сподівалася мати під собою ідеальний народ, позбавлений різних людських слабкостей. Ну, нехай би алкоголізм, як крайній ступінь деградації, так ні. Надійшов час визнати, що суспільство накриває нова хвиля – наркоманія. Спочатку обережно, мовляв, окремі там виродки… Але «окремі» і де-не-де. Не кажучи про оплот – про армію, де ніхто й ніколи… При Горбачові голоси залунали голосніше. Ще трохи і народ мав би завирувати. Про Афганістан вже наговорилися усякого. Правда сочилася крізь шпарини, виливаючись на маси освіжаючим потоком. Спробуй її приховати, коли протягом дев’яти років через школу війни одночасно проходить сто тисяч громадян. Можна називати їх найкращими синами скільки завгодно, а по суті це такі ж хлопці, які сидять на вуличних лавках по містах і містечках всього союзу. Вони різні, частково непогані, частково дуже погані, ніякі не особливі. І от вони на два роки занурилися у стресову ситуацію, що називається, з головою. Такі слова, як «кокаїн», «героїн», «гашиш», «марихуана» вживалися тільки радянською політичною періодикою у контексті способу життя на загниваючому Заході. Що воно і з чим його їдять, до Афганістану я не знав. На карикатурах художники зображували наркоту у вигляді драже на широких тацях десь на західному ринку, або як білий порошок. Якби я не мав твердого принципу обходити стороною наркотики, швидше за все сатира спрацювала би як реклама: багато драже на тарелі – чого ще треба ласунчику? І тут сто тисяч «ласунчиків» волею старенького генсека опиняються у Середній Азії, кожен рік із дев’яти років – по сто тисяч молодих і не тільки чоловіків, більшість з яких не вважали вживання алкоголю згубною звичкою. Навпаки, алкоголь для них вже був нормою існування і навіть чимось корисним для зняття напруги. Але спиртних напоїв у воєнторзі за кордоном просто не купити. Так, їх там не продавали через мережу гарнізонних крамниць. А як же звичка? Вона не зникає у залежних від кайфу тільки тому, що не можна. І багато наших співвітчизників мали досвід відключки без традиційних ста грамів. Як не кортіло особисто мені на той час лишатися переконаним, що наша армія є армією тверезих людей, це було нонсенсом. Плюс наркотичні речовини. Те і інше, та ще й сурогатні джерела веселощів: парфуми, креми для взуття, антифризи, інші речовини в асортименті, але за спеціальною вартістю ставали доступними для військового від рядового до генерала, відповідно до статків і зв’язків. Бійцям жилося сутужно без алкоголю, просто вдвічі важче, ніж деінде на теренах батьківщини. І прапорщику, і офіцеру теж. Дехто на оковитій зробив маленький бізнес, згенерувавши різні канали постачання. Ціни, скажу вам, нереальні. Та, незважаючи на це, товар швидко знаходив покупців, знаю не за чутками, а з власного комерційного досвіду. У союзі пляшка коштувала три з копійками рублі, за «бугром» правили 60 і більше чеків зовнішпосилторгу (множте рублі на два і навіть три). При середній заробітній платні десь на рівні 120 рублів горілка ставала не просто рідкою валютою, а супер-валютою. Самогонка і спирт-ректифікат теж обертались, як самостійні, незалежні від наявності закусі напої. Нещадна боротьба за тверезість не вщухала і давала результат близький до нульового, якщо давати глобальну оцінку явищу. Партії «змія» вистежувалися, нищилися, але він нікуди не дівався, бо, як кажуть, звичка – друга натура. За наявності втрат зростали витрати, разом із ними збільшувалися об’єми крадіжок матеріальних ресурсів війська. У засудженого на вісім років за розбазарені державні цінності начальника складу не знайшли зайвої пари драних капців. Всі вони конвертувалися у горілку і пропивалися. Де вже там збагатишся? Для збагачення потрібна інша шкідлива звичка, яка з алкоголізмом не уживається. Матеріально відповідальні особи – група ризику у тій армії. Що ж інші? Із умовної тисячі спраглих далеко не кожен мав доступ до чогось, що продавалося і мінялося. Солдатам з їхньою мізерією у гаманцях велося найгірше. Звідси й така халепа як лосьйонне пияцтво. Так, так! Купівля солдатом лосьйону, туалетної води, одеколону викликала підозру у командирів. Частиною антиалкогольної кампанії була навіть заборона продавати ці напої… тьху ти! – засоби гігієни у солдатські руки. Але купували, пили, блювали, знову купували і пили. Афганістан – батьківщина опіатів, звідси дешевизна готової до вживання наркоти, розміри торгівля якою навряд чи відомі статистам. Фасована пайка героїну коштувала дешевше пляшки горілки. А різноманітної дурі у маленьких пакетиках – хоч греблю гати: чарс, нас, анаша. Така термінологія закріпилася у свідомості, проте я не в змозі пояснити відмінність між ними через принцип, означений вище. Слава Богу, ніколи не виникало бажання випробувати на собі дію ейфоричних порошків, хоча аромат травки запам’ятався довічно. Де він, там лунав і безглуздий сміх хлопців. І туди ж прибігав з пізніми обшуками начальник штабу батальйону, не без мату погрожуючи: «Каратиму не за вживання, а за те, що попалися». Командири не поспішали розголошувати факти вживання навіть важкої отрути. Може це й прояв якоїсь людяності до бійців, але більше інстинкт самозбереження. Стан дисципліни у війську – особлива звітність. Від неї залежала успішність кар’єри офіцерів. Наркоману давали по пиці і відправляли на губу дресирувати брутальних азійських кусючих і величезних тарганів. Аби стати абонентом нарко-мережі, потрібне було правильне знайомство. Все інше як у цивільному житті – підключають безкоштовно, але так, щоб користувач вже не перемикав канал. Пихнути на пробу пропонували діди духам, мовляв, як не курив, то й не служив. Таким чином, хто не шукав, того знаходили. Для багатьох наркотик був засобом позбутись тваринного страху. Думка про спороті животи полонених, про тяжкі поранення спокійній службі не сприяла. Епізодичне вживання під час рейду ставало потребою багатьох. На рахунку допінгу чимало людських життів. Кожен боєць носив на рукаві пакет із засобами першої допомоги. Комплект містив знеболююче у шприц-тюбику. Навіть на це єдине полегшення іноді накладали руку діди, вилучаючи тюбик з промедолом у молодого. А той, кого могли рятувати, часом помирав від больового шоку. Війна ж списує гідних і негідних. Для нас назавжди залишаться таємницею істині причини багатьох втрат. Статистика війни – чорна бухгалтерія. Хто винен? Війна, тобто – ніхто. Засудимо громадянку Війну до довічного ув'язнення, та й по тому. Але деякі смертельні пасьянси розкладала рука хазяїна з іменем, прізвищем і навіть по-батькові. Ці люди за миттю насолоди не бачили нікого навколо себе. Весела хвиля била у голову, а на виході – вантаж 200. Побутує приказка про лікарів, я застосовую її й до побутових сварок: вона, зараза, має своє особисте кладовище і з тієї війни. Двоє старших прапорів, один одному не конкуренти, по службі не перетиналися, але мешкали разом в одному модулі і щось там собі пили. Один – командир мого взводу, другий – начальник секретної служби батальйону. Що їм ділити у стані «під мухою», крім, може, самої «мухи»? Однак! Смертна образа охопила комвзводу, з якою він змиритися не міг. Змити її могла лише червона алкогольна рідина, що текла венами обох старших прапорщиків, але саме рідина кривдника. Ображений вийшов, зарядив АКСУ, увійшов знову і випустив у кривдника автоматну чергу. Усвідомив тоді скоєне чи ні, та розвернувся й пішов дрімати. На щастя постраждалого, дві впіймані ним кулі не зачепили життєво важливих органів. Мисливця відправили на чотири роки спокутувати провину до колонії кудись на Мангишлак (Шевченківські місця, між іншим). Десь там для «афганців» створили спеціальну зону. Порохові гази п’яного розстрілу не встигли розчинитися у стратосфері, ще один гвардієць освятив табельну зброю, перекресливши символом «Х» батальйонний туалет. Була закуска у капітана П., чи пилося так собі, без хлібця щоденного, та настрій офіцера ніяк не сягав очікуваного рівня. Щоб тріумфально-переможно завершити пиятику, він намацав у кутку автомат, приєднав до нього ріжок з бойовими (інших-то не було) патронами і вийшов з офіцерського модуля. Навпроти бовванів (доки не згорів нарешті) злощасний нужник на вісім «посадкових смуг». Добре, що пізньої години у ньому ніхто не читав, бо коли газетна стаття захоплює, пірнати у те бродіння екскрементів внизу хочеться в останню чергу, навіть коли кулі виривають із дошок гострі скалки і дірок у дверях стає все більше. Пережили друге загострення п’яної свідомості, за нею вже й третя. Під час мого чергування по частині прискіпався до мене старший прапорщик Лобзик (назвисько походить від прізвища, далі просто Л.): «Дай автомат!» Оскільки з Л. ми були на приятельській нозі (з тверезим), скорочено моя відповідь прозвучала так: «Спочатку протверезій!» Після чого я чув його порпання у сейфі і характерний звук зарядженого пістолета. Надійшов час робити ноги. Як тільки я дав тягу, у штабі почалася розкішна стрілянина. Вистрілявши набої, Л. шукав мене навіть у роті охорони, напевно маючи намір витрусити душу разом зі спорядженим автоматом. Добре бути молодим, тверезим і винахідливим. Того разу це не дало ситуації вийти з-під контролю, хоч Л. найбільше від усіх інших мав до того схильність. Крім нерухомого майна штабу ніхто з (о, небо!) смертних не постраждав. Наступного ранку він сам розшукав мене, щоб я вправив йому ганглій, бо там, у голові, не лишилось навіть згадки про стрілянину. На короткий час довелося стати екскурсоводом. Полотніючи, товариш старший прапорщик оглядав прострілені плафони у коридорі штабу, дірки у стелі, стінах. Добре, що набоїв до пістолету не буває багато і кулі не лишають дірок у небі. Він точно готовий був випустити все повітря у космос аби помститися мені. Тепер же молив допомогти поперевертати пластикові плафони дірками кудись у найменш видимі сторони. Я образ не тримаю, вибачення дане, правда рівень довіри до хлопа надалі відповідав вчиненому. Недаремно. Наступна серія пригод старшого прапора Л. не змусила себе довго чекати. Добряче хильнувши, мій славний добрий товариш серед білого дня кинув гранату на території батальйону. Нормальне командування мало би зробити висновки і констатувати, що така поведінка нормальною не є. Наше командування не звернуло уваги, або мені здалося, що не звернуло. Про жодні висновки ніхто не чув. З ким не буває? Якщо десь розривається граната, значить це комусь потрібно? Я, почувши звуковий автограф Л. матеріалізував у свідомості саме його образ і не повірив би, що то міг би бути хтось інший. Напевно мешканці нашого містечка думали так само. Які варіанти? Звичка. І справа не у тому, що важелів впливу щоб укоськати дрібного хулігана Вовку Л. не вистачало. Не було особи, хто міг би пред’явити «рахунок» за гріхи, бо сам начальник штабу майор Т. пив якщо не в одній кімнаті, так за перегородкою у сусідній. І, до речі, самого начальника штабу Т. вартовий солдат клав на землю п'яного, коли майор наближався до нього серед ночі. Що ж питати з прапора? З нагоди моїх одкровень маю анекдот від бойового побратима Вітьки Міроненко: Вночі до вартового суне начальник штабу. - Стій! Хто іде? - Петренко! Це я - начальник штабу. - А, прошу, товаришу майоре, ходіть! Офіцер підійшов до вартового: - Петренко, ти Статут караульної служби ніколи не читав? А якби я був американським диверсантом? Солдат не вагаючись пересмикує затвор і розстрілює майора: - Ти ба, яка гадина? А казав: «начальник штабу, начальник штабу»! П’яні вибрики побратимів у ролі макаки з гранатою (ну нехай не з гранатою) доводилося терпіти доволі регулярно. По правді кажучи, я не кожному тверезому довірив би зброю. Ким себе уявляє прокачаний алкаш, гублюся у здогадах. З якого переляку нічним привидом до мене прискіпався цілий парторг частини у чині підполковника, ще та нерозв’язана загадка. Нехай би просто прийшов. Авторитету вистачало підполковнику навпроти рядового. Так ні, наставив пістолет і так змусив під прицілом макарова супроводити його до штабного кабінету. Перше й останнє подібне явлення парторга похитнуло не тільки репутацію старшого офіцера, але й партії, якій він служив. Ні, такій партії дарувати свою енергію я не збирався. Вона (партія) водила мене, приставивши до спини дев’ятиміліметрову люфу. Звідки знати, що у не молодого підполковника за наказом білочки не стиснеться палець на гачку? Був, правда, варіант штовхнути товариша у голову з усієї дурі, а де гарантія, що завтра він не згадає і не упакує під трибунал? Скільки тих думок промайнуло, доки спекався небажаного кавалера! Два останні роки служби наблизили мене до документації, пов’язаної із втратами особового складу дивізії. Наша зона відповідальності розтягнулася від кордону з союзом на Півночі до південного Кандагару. Наближені до Іранського, зате значно віддалені від Пакистанського кордону (хіба Кандагар), ми не зазнавали настільки нищівних ударів, як східна гілка, яка тягнулася через Саланг, Кабул, заходила аж у Джелалабад, розгалужувалася по гірських гарнізонах, а тому й вигрібала по повній програмі, не в змозі перекрити всі гірські стежки, засісти на кожній вершині, залізти до кожної печери. І гірських серпантинів, які легко обстрілювати, на наших шляхах у рази було менше, відповідно, ми й не лідирували по бойових втратах. Кандагарці потерпали найбільше і через те південні широти країни слугували такою собі зоною заслання для хронічних порушників дисципліни. За моїми підрахунками середньорічна кількість вбитих по дивізії за 1986 і 1987 роки складала приблизно понад 300 осіб. Із них суто бойових трохи більше половини. Решта – це хвороби, нещасні випадки, результат ідіотизму. Не обов’язкові смертельні випадки розповсюджені і серед гравців у шашки, скільки ж більше серед тих, хто поєднує алкоголь із володінням зброєю, з участю у чоловічих іграх, як от війна. Горілка вимикає один із основних інстинктів – інстинкт самозбереження. Дізнаючись про дурні смерті знайомих людей, і не поганих людей, хоч у чомусь поганому я намагався бути трошечки стриманішим. Старшина сусідської комендантської роти Р. не втримався на броні. Причина – повертався з бойових на підпитку. Я щось читав про атаки обкурених душманів. Не знаю, не бачив. Обкурених шураві бачив скільки завгодно. П’яних – безліч разів. Частину з них у цинкових ящиках супроводжували до батьків їхні побратими. У таких випадках язик не повертався казати: «Що ж, війна є війна!» Дев'яності роки Початок дев'яностих минулого століття. Трамвай наповнюють медале- і орденоносці. Це ми – ветерани радянсько-афганської війни, прямуємо до кладовища, на якому поховано двох наших побратимів, одного з яких удостоєно геройського звання посмертно, а він служив простим солдатом. Отже, наш ровесник, син простих, як водиться, людей. Традиційно хоча б раз на рік ми збиралися біля його останнього притулку. Що про нього знали? Тільки те, що вклали у наші вуха: навчався, позитивно характеризувався, служив, командира тілом закрив. Трошки типова така історія. Ми всі були там, всі молоді – до тридцяти, маємо нагороди. Дані обставини утворюють причини дивитися на інших людей трошки не так. Як? Можливо десь навіть зверхньо. Приблизно: що вони знають про життя? Про що завгодно, що формує ставлення до життя: про смерть нецілованого, про подолання страху, про дію зброї на живий організм, про стосунки між людьми, про совість, - багато про що. І ми могли багато чого не знати, якби не обставини. Вибір іти на війну був не нашим. На чиєму прізвищі зупинився палець військового комісара, того й відправили. Більше ніж впевнений, на його вибір не впливали глибокі роздуми над можливостями кожного з потенційних солдат. 18 років має, характеристика нормальна, протипоказань по стану здоров’я не виявлено. План по призову потрібно виконувати. Ми повернулися з війни, дещо знаючи про самих себе. Так, адже там кожного дня досліджували межі власних можливостей. До того нас – дітей навчали лише по підручниках і як ми могли відповідати на питання: «а ти би так зміг?», вивчаючи приклади різних героїв у літературі, в історії? Можна було казати «так» або «ні» - не має значення. Насправді, для відповіді можна обрати один із двох варіантів, а чи він правильний? Ніхто з нас не міг знати, не опинившись у тих зашкварах, де довелося побувати. І тоді вже ми почали щось знати про себе. І те не все. Але на початку дев’яностих нам здавалося, що вже багато знаємо і мудріші за інших. Однак ми мали не тільки спільний досвід минулої війни, але й індивідуальні риси характеру, особисті якості, пов’язані не лише з випробуваннями порохом. Темпераменти – геть різні. Виховання також. Звички – свої у кожного. Якась жменька позитиву та сила силенна негативу, адже кожен має щось мерзенне в собі. Чи ні? Ко-жен! Ну і у тому трамваї відчувався різний ступінь свідомості і вміння тримати себе у руках. Навіть не відчувався, а проявлявся яскраво. Рушили, стиха ведучи свої розмови. Але декому здавалося, що його персоні приділено замало уваги. Він з нами і теж перебував на території, охопленій війною («дякувати» нам!»). Тільки він значно нетверезіший за більшість присутніх ветеранів і дивився крізь скло недобрими очима на дівчат, які аж нічим не гірші від інших. Йому здавалося, що вони занадто байдужі, легковажні, чи що? Або ж у п’яному баняку іноді виявляється новітній центр всесвіту, навколо якого всі зобов’язані обертатися, тішачи марнославство молодого, але не надто чемного «героя» війни, за яку, між нами кажучи, хтось має нести персональну відповідальність. Ні, не ми, звичайно, бо ми в одному лиці стали і окупантами, і жертвами. Тільки наш бойовий товариш ніколи не трудив мозок глибокими роздумами про добро і зло, але йому всі щось винні, а найбільше саме коли він п’яний, як от того дня. Насвинячений настільки, що слина вже прискає зміїною отрутою, а за нею може піти й блювота. Він лупив у шибку і мало не кричав: «Це ж я за вас воював, тварюки!» І тоді мені, тверезому, стало чомусь так соромно перед людьми. "Воював за вас". Поруч із цією п’яною маячнею на один рівень я ставлю класичний вигук бюрократа від влади, який у багатьох викликав обурення: «Я вас туди не посилав». Починаючи з відповіді на останнє, скажу й собі: «Я тебе не питаю, посилав ти чи ні. Ти роби так, як написано у законі і то мовчки!». А на «воював за вас» я би сказав інакше: «А на хріна мені потрібна була твоя війна?» Насправді, ні за кого ми там не воювали. Такі самі хлопці як ми тримали кордони нашої країнищі. О-о-о! Яка вона тоді була величезна! А скільки війська треба було для гарантії непорушності тих кордонів. Так оті якраз і служили заради спокою мирних, так би мовити, трудівників. Якого дідька ми лізли у зовсім чужу країну і що там робили? З точки зору афганця – чинили злочини на їхній землі. А на своїй ми й досі користуємося пільгами, проплаченими працею наших співгромадян. Ті заходи по вшануванню, відзначенню і таке інше були останніми з моєю присутністю. Не люблю коли щось починається чинно, а завершується свинством. Перший тост: «За військову дружбу!». Другий: «За зустріч!». Третій за традицією мав би бути скорботним і урочистим, десь таким він і був, але окремі учасники розпочинали свою особисту виставу. Третій п'ють за загиблих. Закон побратимів! Як на мене, для пам’яті факт вживання алкоголю зовсім не обов’язковий. Якщо хтось іншої думки, тоді для них потрібно показувати різницю між осмисленим перебуванням на місцях пам’яті і коливанням бухих організмів, коли вони намагаються напустити суворість, стати на одне коліно, покласти берет на зап’ястя. Хтось став, хтось не зміг, хтось впав. Хвилина мовчання, перервана гикавкою, схожою на схлип. Все, я поклав край (хтось скаже «забив») участі у фарсі під назвою «вшанування героїв». Досить! Сухий залишок. Епілог Тридцять років промайнули (на момент останньої редакції вже понад сорок). А скільки ж це тоді мені? Невже аж настільки багато? Я й не помітив. Ми довго жили у мирі, хоч і відносному. Проте, не думав, що колись доведеться знову побачити війну. Не думав, не думав років так …дцять. У 2008-му зрозумів, що війна повертається у моє життя. Обережне припущення перетворилося у переконання після 08.08.2008. Того дня війна увійшла до Грузії і я сказав собі: наступні – ми. Наче запущений нами бумеранг, окупація поверталася до нас, щоб вдарити у потилицю. Влучний удар, скажу вам. Відчутний. До 2014 року, вже достатньо свідомий своєї ролі у радянській агресії в Афганістані, я наче вліз у тіло афганця, відчувши, що таке іноземна окупація. Тільки є одна суттєва різниця між двома війнами: Афганістан бився із нами, не даючи змоги розслабитися ні вдень, ні вночі. Афганістан ненавидів шураві. Що собі думає Україна, маючи ворога, втративши контроль над частиною своєї території? Україна – це ми, а серед нас є й… ми – ті, кого з якогось переляку прозвали «афганцями». Моральність епітету нехай оцінюють афганці без лапок. А нам, українцям, оцінювати дії «українців» у лапках, які вже шість років випробовують долю на нашій землі. Не прошені, безсовісні істоти, нащадки тих, хто ненавистю занапастив себе і свій народ. Такі ж затуркані, якими колись були й ми, але і з тими ж вадами, які врешті решт ведуть до ганебного кінця, свідками якого ми незабаром станемо, обов’язково.

ID: 896801
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 01.12.2020 08:32:36
© дата внесення змiн: 01.12.2020 08:32:36
автор: Ігор Рубцов

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (59)
В тому числі авторами сайту (0) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.

ДО ВУС синоніми
Знайти несловникові синоніми до слова:  Локдаун
Надія Позняк: - :D
Знайти несловникові синоніми до слова:  Локдаун
Надія Позняк: - :D
Синонім до слова:  Локдаун
mirmak: - карантин
Синонім до слова:  Старатися
Genyk: - Налягати
Синонім до слова:  Забути
Genyk: - Вимкнутися
Синонім до слова:  Локдаун
Genyk: - ЗЕПРЕЗИДЕНТ
Синонім до слова:  Забути
НАСТУРЦІЯ: - Збайдужіти́́
Синонім до слова:  Забути
Svitlana_Belyakova: - відболіло
Синонім до слова:  Старатися
Svitlana_Belyakova: - йти цілеспрямовано
Синонім до слова:  Вода
Svitlana_Belyakova: - Прародителька
Синонім до слова:  Забути
Г. Орел: - Відпам'тати
Знайти несловникові синоніми до слова:  Забути
Г. Орел: - Відпам'ятати
Знайти несловникові синоніми до слова:  Забути
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Старатися
Катинський Орест: - Прагнути
Синонім до слова:  Вода
Катинський Орест: - Вовня
Синонім до слова:  Старатися
Г. Орел: - Пнутися.
Синонім до слова:  Новий
Г. Орел: - Неношений, незаношений, незатертий.
Синонім до слова:  Колектив
Г. Орел: - За'пряг, одноза'пряжці.
Синонім до слова:  виноград
Г. Орел: - Винодар.
Синонім до слова:  Плед
Г. Орел: - Теплоохоронець.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Старатися
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Купіль
Синонім до слова:  Сніг
Г. Орел: - Вода "в зірочку".
Синонім до слова:  Вода
Г. Орел: - Питво
Синонім до слова:  Колектив
Данило Київський: - Команда
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Мокрило.
Синонім до слова:  Сніг
dashavsky: - ЗИМОВИЙ ПУХОВИК.
Синонім до слова:  Колектив
dashavsky: - СОБУТИЛЬНИКИ
Синонім до слова:  Вода
dashavsky: - Н2О
Синонім до слова:  Новий
Genyk: - Незвиклий
Синонім до слова:  Колектив
Genyk: - Упряжка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Новий
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Колектив
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Зупинівка
Юзько Лія: -
Синонім до слова:  Вода
Redivivus et ultor: - спраговтамовувач гідратооксигенний
Синонім до слова:  Вода
Ulcus: - хлюпотиння, киснеплин
Синонім до слова:  Вода
Святослав_: - Плинка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Об`ява, аркушем на поверхні.
Святослав_: - Клеївка.
Синонім до слова:  Плед
Genyk: - Втихомировач
Синонім до слова:  фарбуватися
Genyk: - Хамелеонитись
Синонім до слова:  Плед
Юхниця Євген: - Шаля, укривало
Синонім до слова:  Сніг
Пілілігрим: - Льодопух
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вода
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Сніг
Новоградець: - Водяна пудра.
Синонім до слова:  Сніг
Юхниця Євген: - Холодна манка
Синонім до слова:  фарбуватися
Malunka: - Глазуруватися фарбами
Синонім до слова:  Локдаун
Svitlana_Belyakova: - Безвихідь
Синонім до слова:  Сортування
Svitlana_Belyakova: - Вибраковка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Сортування
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Локдаун
Юхниця Євген: -
Нові твори