Її душі торкнувся непомітно,
Запав у серце ніжне вже давно.
Сказав, що він живе, як вовк-самітник,
Вона поблідла, ніби полотно.
Він недосяжний, мовби неба купол,
І мало говорив, все більш мовчав.
Вдивлялася в ті очі- чистий купіль.
І в неї зародилася печаль.
Бо світ його під сімома замками,
Не підібрать ніколи їй ключі.
І незворушний давить суму камінь,
Скотилася сльоза гірка свічі.
Вражала делікатність і галантність,
До нього б доторкнутись хоч на мить.
Ніколи не зустріне з ним світанок
Самітник зачинив у клітці світ.
Дізналася причину однолюб він.
Коханої нема - таке буття.
І став тому самітником відлюдник.
Чекало дівчину нове життя.
Кохання гідне захоплення. Це рідкість, але приємно читати про вічне. Колись прекрасних почуттів ми вчилися на уроках літератури, тепер трохи інші пріоритети
Таке трапляється у багатьох із нас в житті
Примушує нас доля бути в самоті...
І в цьому стані можемо усе життя чекати
Того, кого нарешті можна обійняти...
Торкнувся вірш Ваший,Світлано, і серця, і душі; самітниками й ми вже також стали, та й живемо вже ніби у клітках; та не здамося ми ніколи, бо любимо життя і білий світ...