|
По підвіконню великого вікна мерехтіння сонячних променів. Вони майже без перешкод пробивалися в клас. Біла, тоненька шовкова тюль, для них лише ледь помітне розсіювання. По склі вікон деінде, ще трималися маленькі краплини, на сонці переливалися веселкою.
Ну, ось - подумав Олег - добре що за вікном минувся дощик і знову сонячно й на душі краще. Замріяно дивився вдалину та шкільний дзвінок порушив думки. Відразу заметушилися учні, захлопали кришками парт, збирали речі. Щоб привернути до себе увагу, в кахикнув. Прямий погляд поверх окулярів, на якусь мить призупинив метушню, тихі розмови.
- Так закінчили твір, час вийшов. Мені на стіл кладіть зошити і ви вільні. До побачення.
П`ятикласники у відповідь загуділи, як бджоли,- До побачення! Зривалися з місць й на ходу, виходячи з класу, на столі залишали зошити. Дивлячись на немаленьку купу зошитів, промайнула думка - буде чим зайняти себе ввечері.
Знявши окуляри, прямував в учительську кімнату, раптовий телефонний дзвінок відзразу нагадав про маму. Так, це вона дзвонила, за мить відповів,
- Я чую мамо,чую! Ні, не забув, вже йду.
Ось так майже щодня він виконує її прохання. І в педінститут навчатися пішов за її бажанням. Тепер продовжує вчительську династію. Батько викладач фізики, а йому доля - пішов по материнських стопах, викладає українську мову та літературу.
Не звик до швидкої ходи, але нині поспішав додому, з мамою має йти в лікарню. Вона два рази на рік проходить курс лікування, часто підвищується цукор в крові. Вперше це сталося п`ять років назад, після смерті батька, напевно стрес подіяв. Шкода, не такий і старий, а вже пішов в інший світ. Часто жалівся на болі в області серця. Приймав пігулки, які виписав лікар, але одного осіннього вечора його серце зупинилося. Ще й був старшим за маму на дев`ять років. Важко перенесли втрату, але життя продовжується.
Оце й від сьогодні, треба п`ять днів поспіль мамі прийняти крапельниці. Раніше тільки проводжав її, сам йшов по справах, а через три години забирав.
Інколи заходив в парк, який знаходився за парканом лікарні. Ковток свіжого повітря придавав сили, краса дерев в осінньому вбранні, відволікала від смутку, який заповнював душу. Йшовши по алеї, любувався столітніми дубами, пишними ялинами, соснами. Чарували берези… від вітру гойдалися віти, шелестіли, немов віталися з ним. В очі кидався строкатий клен, а біля нього кущ шипшини, вже злегка притрушений листям. Часом відволікали полохливі горобці, які зграйкою перелітали з одного місця на інше, шукаючи поміж травою й опалим листям якесь насіння та комах. Він поневолі посміхався, чомусь нагадували дітей в його класі, дружні, веселенькі.
Тепер уже прийдеться посидіти в коридорі, почекати маму. Вона піддалася останнім часом, почувала себе недобре, а син для неї єдина опора. Все розумів, вже ж не парубок, а за плечима тридцять два роки. Й коли вони пролетіли?
Навчання дітей – клопітка, відповідальна робота, скільки хвилювань, недоспаних ночей. Прийшовши в колектив, де в основному одні жінки, причин почувати себе, як не у своїй тарілці - було чимало. Інколи відчував незручність, соромився, червонів. Це на ньому відразу відображалося, мав світлу шкіру, ще й біляве волосся. Але згодом звик до жіночої уваги, хвилювання зникало, обличчя приймало звичайний вигляд. Його карі очі, інколи уважний погляд, виводили жінок з рівноваги, у відповідь більшість вчителів щиро і по- доброму посміхалися.
Воно вже й роки сім`ю мати, але не було такої нагоди, щоб зустріти ту, яка до серця. От коли навчався в інституті, не одна задивлялася в його сторону. Одного разу навідь взяв гріх на душу.В гуртожитку другові святкували день народження, спокусила одна дівиця. То була її короткотривала інтрижка, для чого він так і не зрозумів, бо більше й не бачилися. Хлопці з кімнати дивувалися, що не бігав на побачення, як вони. В першу чергу його бажання – вивчитися. Час спливав, згодом змирився, вбив собі в голову, мабуть одружуся пізно, як батько. В інтернеті не наважився познайомитися з ким небуть. А в школі всі заміжні, одна Євгенія - розвідниця, славна, але має шестирічного сина. Матері тільки про неї заїкнувся, відразу, категорично заперечила,
- А, це та … Ні! Ніяких з дітьми…ти не розумієш, як це мати поруч чужу дитину. Це така відповідальність! Своїх замаєте, ще встигнеш одружитися.
Вона сподобалася йому, тиха, розумна, струнка, як берізка,теж білявка, тільки з блакитними очима. Майже рік маму вмовляв, пропонував запросити її на вечерю, але вона стояла на своєму. І з другого під`їзду, їхнього ж п`ятиповерхового будинку, теж сподобалася дівчина, правда на вигляд зовсім молоденька, але видно вже десь працювала. Ненасмілився підійти познайомитися, навіть її ім`я не знав. Якось стояв на балконі, побачивши її, гукнув,
- Мамо подивися, он пішла дівчина з сусіднього під`їзду, симпатична. Вона відразу різко обірвала,
- Тобі не пара, ти набагато старший за неї. Я знаю її батьків, буде так, як ми з татом. Зле залишатися одній, хіба ти не бачиш. В цей момент треба думати не тільки про свої почуття, а й про те, як ти з нею маєш прожити, ну приблизно з півстоліття.
Йому ж залишалося тільки зі сторони спостерігати за цими красунями. За одною на роботі і зітхати. Євгенія помічала ці ніжні погляди, мило посміхалася. А часом і підморгувала, здавалося чекала, що він її запросить на побачення. За іншою ж спостерігав з балкону, як вона йде по алеї, інколи озирнеться, наче відчуває, що на неї хтось дивиться. Скільки раз задавав собі запитання, як умовити маму? Вона ж холодна, як айсберг в океані, ото характер!
А ввечері дивлячись на зірниці, шукав, яка з них світить ясніше. І змирившись, лише посміхнеться, мабуть, ще не прийшов мій час знайти шлях до однієї з них.
З дому до лікарні недалеко… Триповерхова будівля, вже доволі стара, незручні кабінети, але іншої в містечку немає, тож треба змиритися з тим, що є.
Пахло хлоркою…Сонячні промені пробивалися через невеликі вікна, мерехтіли, ще по мокрій підлозі. Олег підтримував маму, коли вони підіймалася по сходах. Звичайно зайва вага діяла на ноги й серце. Вона запихавшись, присіла на стілець біля вивіски -
» Відділення денного стаціонару». За мить в дверях з`явилася молода медсестра, від несподіванки, закліпав очима. З під її білої шапочки виглядало темно-каштанове волосся. З цікавістю роздивлявся, увагу привернули пишні груди, з лівої сторони бейджик, великими буквами ім`я - Ольга і меншими призвіще та по – батькові. Але він не встиг прочитати. На мить зазирнув в красиві великі блакитні очі й зупинив погляд на її губах, вони наче були покриті вишневим варенням. Серце так заколотилося, здавалося ось - ось вискочить, до обличчя відчув прилив крові.. Мати помітила, що син миттєво почервонів, їй стало моторошно, забігала очима й різко торкнулася його руки,
- Синку,чуєш - допоможи піднятися!
- А ви до нас?- запитала медсестра й продовжила, - Пішли в палату, давайте свою картку й ліки.
Взявши її під руку, звернулась до Олега,
- А ви можете йти!
- Ні- ні, хай мене тут зачекає, можливо щось треба буде, -
- заперечила й незадоволено зміряла дівчину з голови до ніг.
Медсестра уважно скоса зиркнула на Олега й ледь піднявши брови, посміхнулась, на згоду кивнула головою.
Зачинились двері, Олег відчув полегшення, хустинкою витирав спітніле обличчя. І що це зі мною, чи гормони діють. Я десь ці очі бачив, а може колись уві сні? Уговтавшись, з пакета витягнув книгу »Кобзар», намагався в неї зануритися, читати, але перед очима її очі і та мила усмішка. Не зміг довго всидіти, уже спускався по сходах,мав намір вийти надвір. Виникло бажання запалити цигарку, але ж вже років п`ять, як не палить. Хололи, а згодом потіли долоні. Ой ні мамо, душа палає, в жилах кипить кров, тебе треба умовити, мені вже треба одружитися. Чого чекати, одна краще другої, всі милі, привітні, пізнати б їх краще.Та, як тебе, рідненьку, умовити? Чому така вперта, чи роки діють,чи що?
Після лікарні йшли мовчки. Вона помітила, якийсь відтінок на обличчі сина, незадоволеність. Порушити мовчанку ненасмілилася.
На другий день, її записали на чотирнадцяту годину, щоб в сина закінчилися уроки. Їх знову зустріла Ольга. Заклопотано привіталася й взявши її під руку запитала,
- Ну, як ви?
У відповідь пробурчала,
- Як – як, жива бачиш. Добре колиш, синців на руці немає, тож претензій до тебе ніяких.
Й відразу до сина,
- Олеже, ти мабуть підійди через години дві, чого тут нудьгуватимеш….
Він задоволено кивнув головою, за мить спускався сходами.
Свіже повітря вдарило в обличчя. Як вільно дихається тут, що зі мною коїться? І вчора довго не міг заснути, і сьогодні, здається б гори звернув. А вона… Вона ж така славна…Ольга… Ти перевершила всіх .Ти, як княгиня Ольга. Пригадав слова, які про неї писали - » Як денниця перед сонцем, як зоря перед світанком. Сяяла, як місяць в ночі, так і світилася серед язичників, як перли в бруді». Як відволіктися від думок про неї?
Ноги самі повели в парк. Але не втішали ні дерева, ні навіть ті полохливі горобчики, що цвірінькали й раз- по-раз скакали перед ним. Раптом зупинився і здивовано звів брови, от телепень, вони мабуть голодні, просять допомоги. Ой, а хто ж мені допоможе? Ой, мамо - мамо кепсько на душі, важко з тобою, де доброта твоя, чому така холодна? Саме в цей час, крізь гілки дерев пробилося сонячне проміння, засліпило очі. Чи від нього, чи від думки, посміхнувся, -мамо, але ж і айсберги згодом тануть.
Повертаючись в лікарню, зустрів однокурсника, Вадима, з доволі молодою дівчиною, здивувався. Здається ж він одружився з Аллою з протилежної групи. Як старі знайомі обійнялися, поплескали один одного по плечах. Чорнява дівчина в короткій червоній курточці і в чорних джинсах, крутнула головою, наче ховала обличчя. Й прямуючи вперед , голосно до Вадима,
- Ти поговори, не поспішай, я до лавки піду, погодую горобців.
Про Вадима в групі говорили -»Жо дної спідниці не пропустить». Живий, енергійний хлопець, жартівник, умів згуртувати групу, дівчата його надихали, захоплювалися ним.
Вадим перший запитав,
- А ти, що все холостякуєш?
В цей момент Олег трохи зніяковів, але все ж поцікавився,
- А ти що не з Аллою?
Зморщивши носа, посміхаючись, тихо відповів,
- З Аллою звичайно і сина маю, вже чотори роки парубку.
Олег намірився дещо запитати та Вадим продовжив,
- Твоє щастя старина, що ти не народився в рік півня. Ну, думаю ти зрозумів мене. Вони всі такі гарні, ну це між нами звичайно. Та я поспішаю вибач, заходь до мене на сторінку в Фейсбуці, поговоримо.
Й торкнувши рукою плеча,
- Бувай!
У відповідь, Олег розвів руками й трохи розчаровано,
- Бувай!
В голові мов блискавка, промайнула думка,- яким був таким і залишився. Ні, я свою дружину зраджувати не стану, це гидко і низько. Й похапцем глянув на годинник, поспішив до лікарні.
Наступного дня мати записалася на шістнадцяту годину, її мав оглянути лікар. Олег надіявся побачити Ольгу, час очікування був напруженим. Та коли двері відчинила повна, років п`ятидесяти медсестра ( на бейжику прочитав Марина), здивувався, але й полегшено перевів подих. Не знав, чи мати спеціально на цю годину домовилася чи ні, але помітив - в її очах світилася єхидна посмішка.
Медсестра запитала басовитим голосом,
- Це ви до лікаря на шістнадцяту?
- Так- так! - різко підійняла з стільця мати й продовжила,
- Пішли! І крапельницю треба поставити, ліки при мені.
В Олега затіпалось праве око, що вона задумала? Різко розвернувшись поспішив надвір.
Він часто дивися на годинник й вкотре по алеї рахував кроки. Це чекання здалося вічністю. Хоча й прохолодний вітер зривав листя й підносив його догори та часом куйовдив йому волосся, він наче й не помічав і не відчував цього.
Сутиніло… Вони вийшли з лікарні, мати відразу обурено пробурчала,
- Наче й з досвідом медсестра, але ледве вену знайшла, видно синяк буде.
Ці слова, як шанс для розмови. Взявши її під руку, тихо запитав,
- Мамо, а що Оля краще уколи робить?
- Краще - краще, а воно тобі нащо? Ти ж наче не хворий, дякувати Богу.
Заговорив голосніше, швидко, мов чогось боявся,
- Хворий мамо, хворий. Душа болить, побачив Олю, вона ж, як ясна зірка. Хіба ти не помітила, привітна і славна. Ти пам`ятаєш портрет княгині Ольги? Мені здається вони схожі. Зверни увагу на її красиві очі…
Й миттєво стиснувши губи замовчав. Чекав, хоч якусь реакцію на його слова, але вона мовчала. Поправила свого капелюха і задумливо дивилася просто вперед.
Чомусь запершило у горлі, він тричі кахикнув тихо і продовжив,
- Ти забуваєш, що мені пішов четвертий десяток. Досить холостякувати, напевно завтра її запрошу в кафе.
Мати миттєво звільнилася від його руки, різко розвела двома руками,
- Ага! Ти з своєю зарплатою… Вона з мізерною зарплатою, заживете - закачайся! А задивився на неї, щось знайшов красиве?! Сину, я скажу – красива! Але ж з личка не п`ють молочка. Однак не варто думати, що світ зійшовся клином саме на ній. Чи ти вже моїх порад непотребуєш?
- Мамо!,-Він знову взяв її під руку,
- Матусю, я вдячний тобі за коханнячко, за піклування. Ти ж мене викохала, як утя на воді, та людям – не собі.
Вона перебила його,
- Ну, досить, досить, знаю начитаний!
Олег знервовано ,
- Я вже дорослий, он в під`їзді, мене діти дядьком називають. Ну не будь така холодна, як айсберг! Ти ж добра душа, чи в твоєму серці не залищило тепла?
І вже засміявшись, тихо,
- Чуєш мамо, пригадав казку « Сніжна королева ». Не думаю, що ти такою стала.
Запала тиша… Мати задумано подивилася на нього змовчала.
Вони підходили до свого будинку, на мить призупинила його,
- Ну от, ти кажеш дорослий, а розмови дитячі. Ну і знайшов з чим та з ким мене порівняти, то я айсберг, то сніжна королева.
Довго сперечатися з мамою ненасмілився, не таке виховання має.. Ніжно взяв її за плечі,
- Добре мамо, тільки не нервуйся, на цю тему більше ніяких розмов.
Новий день, як ковток свіжого повітря. Олег після роботи, в надії, що поговорить з Ольгою, з мамою йшов в лікарню. По стежці, з дерев попід ноги облітало листя. З ним загравав вітер, то підносив вверх, то вертів й воно декілька раз перекрутившись, прилягало до землі. На небо наче хтось накинув сіру хустину - все затягнуте хмарами. Почав накрати дощ, Олег відразу з пакета витягнув парасолю,
- Ось так краще мамо!
За Олю більше ні слова, ні вона, ні він. Адже вчора ввечері бачив, як вона довго не могла заснути, все охала й охала, пила ліки.
Біля самого входу в будівлю лікарні, пустився сильний дощ. Мати трохи незадоволено,
- Ого дощ , як злива! Ще й вітер зривається, похолодало, тобі прийдеться мене тут почекати.
Під дверима відділення стояла чорнява жінка похилого віку, коли вони наблизилися, емоційно запитала,
- Ви теж до лікарки?
- Ні ми на крапельницю,-- віразу відповів Олег.
За дверима лунали жіночі голоси, різко відчинилися двері.
Він вперше побачив Олю без головного убору, каштанове волосся ледь торкалося плечей. Світло - коричнева курточка їй дуже пасувала. Коричневі брюки підчеркували струнку, витончену фігуру. Зніяковіло закліпав очима, за мить, обличчя розпливлося в усмішці. Звівши тоненькі брови, машинально повела очами і ледь посміхнувшись привіталася. І відразу ж звернулася до Марини,
- Все що треба, я списала , тож я пішла. До побачення!
Олег задоволено потер руки. Мати теж задоволено поглянула на дівчину. В думках вміщалася - йди - йди, менше мелькатимеш перед очима, менше розмов буде про тебе. Й поспіхом прослизнула у відділення, швидко зачинила за собою двері.
Олег полегшено перевів подих. З сяючими очима, як хлопчисько, наче перелітав через дві сходинки, догнав її,
- Олю там дощ, а ви без парасольки,
Вона мило посміхнулася,
- Та в мене ж курточка з капішоном, чи не бачите.
Злегка почервонівший, сміливо взяв її під руку,
- Думаю так краще, чи ви проти?
Дівчина все ж накинула капішон,
- Та ні…. вдвох веселіше, а ви що тут недалечко живите ?
- П`ятнадцять хвилин ходу, якщо йти швидко. Але тут така справа, я хочу вас запросити до кав`ярні. В таку осінню погоду незавадило б зігрітися. Чи ви попішаєте?
У відповідь, тихо,
- Ні, вдома нікого.... Мама й тато на роботі, вони на залізниці в ПЧ працюють. Мама позмінно, а тато нині на виїзді з бригадою.
О, скільки відразу інформації - мелькнула думка - значить сьогодні мій день.
В кав`ярні людно, в кутку єдиний вільний столик на двох був їхнім. Вони захоплено смакували каву з морозивом, спілкувалися близько двох годин. При розмові Оля слухала його доволі уважно, не перебивала. В голосі відчувала хвилювання і чомусь сама,час від часу, хвилювалася. А він вкотре ловив її погляд, в очах шукав зірницю. Час швидко пролетів... Вона наполягла, щоб не проводжав
додому, а йшов в лікарню за мамою. Обмінялися номерами телефонів, ото радість, віііід щастя, він був на сьомому небі.
Сьогодні останній день, як Олег йшов з мамою до лікарні. Й словом не нагадував їй про Олю. Вона ж тішилася; ну от і добре, здається минулося захоплення. Та не знала, що вчора, лише сказав їй, що пішов до бібліотеки в читальний зал, насправді ж, поспішав на побачення.
Вони зустрілися біля кав`ярні…
В цей вечір, він про неї дізнався все. Їй минуло двадцять шість років, два роки назад був сільський хлопець, мали одружитися, але поїхав до Москви. Й відтоді, » Так і з кінцями», як висловилася вона.Та все нічого- майнула думка- я теж не без гріха.
Пройшов час… Олег два рази на тиждень, потай від матері, зустрічався з Олею. Вже й познайомився з її батьками, інколи ввечері разом чаювали.
Та все таємне колись стає явним... Одного вечора мати помітила, як він в прихожій кімнаті затримався біля дзеркала, посміхався, кропився парфумами. Підійшла до нього,
- Синку, а чи часом не на побачення ти йдеш? Хто вона?
Його очі засяяли щастям,
- Йду мамо, побачення з Ольгою. Хочеш ти цього, чи не хочеш, але мій вибір маєш прийняти. Думаю, ти ж не в захваті будеш, якщо залишися сама в трикімнатній квартирі. Я ж маю право на особисте життя. Чи в неї будемо жити, чи знімемо квартиру на визначений термін.
Вона ледь зблідла,
- Не поспішай, зваж всі за і проти, це життя.
- Я закохався мамо і вже все зважив. Познайомився з її батьками, працьовиті, щирі, добрі люди, мене тепло приняли. На Новий рік хотів до нас Олю запросити, в надії отримати від тебе благословення.
Вона повільно присіла на крісло,
- Ти поспішаєш сину, ще…
Не дав їй договорити,
- Ми з тобою не один раз розмовляли на цю тему. Подумай добре мамо. Невже твого тепла в цій квартирі не стане для нас з нею?!
Й різко розвернувшись,
- Я пішов, прийду пізно.
Минали дні… Не спиться матері і не лежиться. Її думка жахалася дальшої перспективи його життя. Щодня в магазинах все дорожчає, як можна змиритися, жити з такою малою зарплатою. Ну навіть, як він і займеться репетиторством, що ті копійки.
Олег з Ольгою, все частіше разом, проводили вільний час. Прогулянки по сніжному парку, поцілунки під місячним сяйвом, розмови про майбуття, вселяли надію, що будуть разом.
Уже вдома, в ліжку часто згадував її очі. Фантазував про спокусливу ніч, в думках цілував і засинав.
Напевно, давно б запропонував разом жити, але ж це приклад для інших. У вчителя велика місія на землі, він має бути взірцем, для наслідування з боку дітей.
За тиждень до Нового року, Олег таки придбав каблучку для заручин, хоча брав сумнів, що без серйозної розмови з мамою не обійдеться. Але в новорічну ніч хотів їй освідчитися, запропонувати руку й серце.
Під вечір пустився невеличкий сніг… Вони заходили в парк, немов потрапили в зимову казку. У царство кучугур, сонних дерев, припудрених пишних ялинок, на центральну алею з оригінальними ліхтарями. Їх світло розсівалося навкруги, все виблискувало, іскрилося, переливалося сріблом.
Олег обережно підтримував Олю під руку, щоб часом не підслизнулася, не втратила рівновагу. Вона, посміхаючись, задерала голову догори, намагалася розгледіти новорічну ялинку. Пишна, прекрашена ігрушками, під сніжинками, немов у шовковій білій вуалі, крутилася, сяяла, переливалася від різнокольорових гірлянд. Сніг іскрився, сліпив очі, вона закривала їх і тулилася до нього, зваблювала до поцілунку. Її ніжні обійми, відчуття щирості й тепла вселяли надію - вони кохають один одного.
Провівши її додому повертався, розмірковував. Це ж треба, яка доля.... піти з мамою в лікарню і там зустріти своє кохання. Мабуть не завжди від людини все зележить, але хто знає.
До нового року залишалося два дні. Олег вже одягнений, з пакунком куплених ялинкових іграшок, збирався до Олі, гукнув,
- Мамо! Я йду, напевно прийду пізно, адже наряджатимемо ялинку. Вона поспішила до нього й роставивши руки перед ним, голосно,
- Ти присядь на хвилинку.
Здивувався, але слухняний, як ягня, присів на стілець, побачивши, що дуже розхвилювалася, запропонував,
-Ти теж присядь, не поспішай мамо, я маю час….
Округлені очі, ніби дивилася в нікуди, мати продовжила,
- Я тут довго думала про твоє майбутнє.Ти назвав мене айсбергом. Нехай і так… Але в мене ж є душа, материнська любов і мрія. Відчуваю, що вже зрушилася з місця й мабуть скоро зовсім розтану. Та поки ж живу, пливтиму, як по океану та вже за твоєю течією. Ти ж моя надія і опора.
На очах забриніли сльози, повільно покотилися по щоках,
-Синку, я прийму твій вибір. На Новий рік запроси Олю до нас. Моя мрія бачити тебе здоровим, життєрадісним і щасливим.
25.10.2020р
ID:
892801
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.10.2020 13:37:53
© дата внесення змiн: 05.03.2021 09:14:23
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
життєво 
Натхнення Вам і здоров'я, щастя і Божого благословіння! 
