Як вийшло так, що ти перехворіла,
Як вийшло так, що я перегорів?
Невже ця осінь й справді чорно-біла,
Невже немає інших кольорів?
Сухі слова, мов листя пожовтіле,
Сьогодні сумно стелиться до ніг
А як же нам, закоханим, кортіло
Свій шлях знайти у схрещені доріг
Та доля грала у свою виставу
І дощ не падав – плакав крадькома
В останню зустріч нашу біля ставу
Згасала іскра, пристрасть між двома
Я ще ловив твого Амура стріли,
Все мимо цілі, все тепер пусте
Уста твої, як і колись тремтіли -
О клята звичка вірити в святе…
Ці очі все ще карі і гарячі,
Всміхаються гординею невдач
Я все забув, змирився і пробачив
Та відпустив. І ти мене пробач
Бо це не діло, це не перспектива
Спокуси пастка, шлях у нікуди
Супутник жовтня – хаотична злива,
А знаєш жди мене, ти далі жди…
Сумна і водночас така романтична історія... 
Гарна осінння (не чорно-біла)елегія, Тарасе! 
