Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Іля Яр: Грійся - ВІРШ


Іля Яр: Грійся - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 4

Пошук


Перевірка розміру




Грійся

У царстві без назви, у багатій родині без прізвища народився син. Маленький чемний хлопчина з білявими кудрями й тоненькими рученятками. І не могли мати й батько натішитися з нього: все він їм допомагав, у всьому слухав і майже не вередував. Одним словом-потіха для батьків! Як і всі інші діти любив малий гуляти з друзями, частенько ходили вони до ставу на окраїні села чи бігали через поле гуляти у ярку, де наробили гойдалок і поставили курінь, який накрили гіллям верби, а підлогу зімітували сіном. Ох і задача була роздобути його! Дітлахи вирахували коли вулицею їздитиме сіновоз і намостили собі укриття в кущах будяку аби підкинути цеглину прямо під колеса. А як машина наїхала на непомічений камінець, то один тюк випав з причепа аби стати килимом для ніжних дитячих ніжок. З часом їхній гральний майданчик розростався: окрім куреня хлопці збудували будиночок на розлогому горіху, дівчатка намостили плиту із камінців і залізної решітки, де час від часу варили наловлених карасів або раків. Змайстрували діти й умивальник зі старої пляшки, поставили замість столика трухлявий пеньок і позносили різні іграшки, м’ячі, надщерблений посуд і інші цікавинки зі своїх запавучених горищ. Поряд налаштували собі поле для гри з опукою, а пізніше геть перетягнули канат між двома деревами, знайшли вигнутий шмат старої труби, яку можна було перекинути через мотузку, міцно схопитися і так собі кататися . Дитинство буяло. Як і в будь-який інший день хлоп’я домовилося з друзями піти гуляти. Спершу треба було допомогти матері зібрати яблука і прополоти малину, з чим він швиденько впорався, адже сьогодні один з товаришів обіцяв принести справжню раколовку! Хлопчики ловили смаколики до цього вручну попід берег і, по правді, процедура бувала дещо болюча, а великі раки геть до крові могли цапнути! Страх навіювала ще й перспектива потривожити якусь гадюку, тому новий вид полювання викликав захват. Впоравшись з роботою, малий похапцем переодягнувся, пообідав і побіг собі. Мати тільки й встигла крикнути йому в слід, щоб дорогою додому нарвав деревію для хворої бабусі. ... – Оце будемо ловити раків цією штуковиною?– скептично поглянули друзі на володаря інструменту. – Еге! Справи такі, треба взяти якесь м’ясо і закріпити його туточки, раки будуть на запах запливати, а назад вже вилізти не зможуть.– аж цокнув від гордості хлопець. –Та й де ж нам взяти м’яса?–відгукнувся малий у кепці. –Ну...–почухав голову Володар,– батько казали, що підходить м’ясо риби, птиці, жаб, геть можна комашок, але вони дрібні, багато вийде збирати. –Зараз би ловити рибу, щоб піймати потім раків!–хлопець у кепці був явно налаштований недовірливо. –А як у батьків курку стягнути, то потім тиждень стояти за обідом!–посміявся пухленький здоровань. –Так а давайте жабурниць назбираємо, – озвалось білокуре хлопча. –наче раки і їх їдять. –Точно! Онде їх у мулі кури не клюють.– Володар поклав своє знаряддя і кинувся до берега повівши за собою інших. Робота закипіла. Хлопчаки й дівчатка назносили звідкимога цих беззубок, ножа ніхто не взяв, то камінцем роздовбали першу раковину і церемоніально пришпилили у центр сітки. Закинувши у воду ловинку, побігли діти чекати першого вилову до обжитого лігва. Вже під присмерк ставало як поверталися вони перевірити свою здобич. Гордо вийшовши на кладку першим, хазяїн раколовки подав руку русявій дівчинці: –Ну, давай, віддаю право витягнути перший заробіток тобі. Потягнула красуня за мотузку, тягне-тягне, і з кожним її рухом дитячі посмішки все роширюються-розширюються. От вже дійшла до держака, вода полилась через сітку і... два рака. Усмішки поспадали з облич як тісто, а через кілька секунд всі залились рясним сміхом. –Який хазяїн, така й господарка,– малий у кепці голосніше всіх розійшовся. Ох і соромно стало Володарю, а дівчина як засмутилася...а він же її вже другий рік у мріях бачить, тепер точно буде обходити боком непутьового. –А що це на моїй кладці за галас такий?– сусід вийшов до малих загороджуючи шлях до втечі,–Охохо, то це ви у цій частині ставу раків ловити вздумали? Малі притихли. –Та не бійтесь ви, я нічого вам робити не буду, чи то ж я сам не був таким як ви оце зараз. Не псували ж нічого? А щодо здобичі вашої, то нема проку так соромитися вилову, тут на днях ми з товаришем на продаж десь пів пуда назбирали, немає їх тут зараз. –Правда немає?–обличча Володаря почало яснішати. –Та правда-правда,– посміхнувся бородій,–Як хочете не тільки посміятися, а й поїсти, то йдіть краще попід берег по всьому колу, може чогось і визбираєте, зараз саме сезон, з усього селища сюди приїздять. Діти аж розцвіли. Володар раколовки навіть підбіг руку потиснути добродію. –Ну, біжіть собі з богом, а я от на вечерю та й пару карасів собі наловити хочу, – чоловік почав розкручувати вудочку, а малі той час сердешно подякували та й побігли на беріг. ... Тепер, коли репутація Володаря була відновленою, він, як і раніше, першим почав пропонувати спосіб роздобути смачну закуску. Хлопець подумав закинути раколовку з труби цукрового заводу. Його розібрали ще років з десять тому, а труби, що збирали воду для промивання буряків ще лишились, та до них ніхто не підходив вже, бо аж кришились від старості. Більшість хлопців, окрім Здорованчика, підтримали цю ідею, але русява дівчина запротестувала, мовляв, небезпечно це і хай хоч що, а вона сама не піде і їм не дасть. Спочатку авантюристи розбурхалися проти неї, але коли Володар раколовки відчув як вона схопила його за руку від хвилювання– суперечка була завершена, а бунтарі заспокоєні. –Слухайте, а мені батько казали, що біля руїн того заводу теж став є, тільки там ніхто не ловить нічого, бо то власність якогось панича, сам він поїхав кудись ще кілька років тому, та всеодно нікого не буває там з вудками. Може...глянути, що там?– Здорованчик, який зазвичай був тихим і приставав лише до виголошених іншими думок, сьогодні вирішив і сам стати учасником мозкового штурму. –Та ні...це ж чуже, та й далеко це,– кудрявий малий обережно висловився проти. –Та й що, що чуже, хіба по вулиці ми абрикоси з яблуками свої скубаємо?–хлоп’я у кепці завжди підтримувало подібні пригоди. –А як піймає хто? –Не піймає, бігаємо справно, –рішуче заявив Володар. –Далеко ж...вечір наступає...–прижалась до нього дівчина. –Так ми тільки закинемо зараз, а зранку підемо перевіримо улов! –А встигнемо вернути до заходу?–Білокурчик все хвилювався. –Так аякже, ми ж тільки закинемо, жабурниці в нас ще лишились. Годі вам, ходімо ще й скоріше, якщо хочете швидко впоратись! Діти взяли кілька жабурниць і пішли до старого ставу. Шлях їх пролягав через закинуті рови, де колись восени накидали кагати, володар все і так і так допомагав красуні перецибувати через них, пізніше пройшли вони уламки естакад, жомову яму і руїни самої фабрики. Діти раніше ніколи не ходили сюди, бо батьки завжди наставляли їх обходити це місце, ще, не дай бог, щось впаде на голову або, ба більше, вилізе якийсь безхатько і як не покалічить за гріш який, то налякає точно. А бабка білокурого янголяти весь час розповідала йому про диких тварин, які тут тепер ховаються. Ставало страшнувато. Однак страшніше було отримати на горіхи за спізнення від батьків, тож команда сміливо минула розвалини. –А я чула від тітки моєї матері, що тут поряд десь сталася якась жахлива подія. Я не допетрала нічого до пуття, бо почула розмову на моменті, коли вона сказала, що бачили якусь “ту саму жінку” тут неподалік від старого...млина, – дітей аж дрижаки взяли... Прямо перед ними був той самий млин з розповіді Русявки. –Що, ти кажеш, то була за жінка?– малий аж кептурика зняв. –Не знаю, сказала тітка лише, що не дай боже її зустріти і не дай боже вона вирішила помститися... –Та годі ж вам! Здається цікаве місце, а байок у нас скрізь вистачає, он як твоя, Здорованю, мама боялася, щоб ти ходив на той бік ставу, то вона таку ж легенду про утоплениць вигадала. Так залякала, ти добру половину літа боявся з нами ходити на туди на плити купатися. Але ж досі ще жодної русалки ніхто і не побачив!– Володар аж запихався від своєї сміливості,– Гайда далі, он вже ставок! Діти і справді заспокоїлися, побігли вже весело до ставу наперегін. Невеличкий виявився він, але і дійсно видно, що ніхто тут нічого не ловить. Геть і кладочка так заросла– діти ледве пройшли. Налаштували знову раколовку, закинули, прив’язали як могли натуго, оглянулись ще довкола, запримітили собі кілька цікавинок для подальшого дослідження і вирішили йти додому. –Ой, а мене ще мати просили деревію нарвати, а й я забув...– Білокурий понурився. –До нашого лігва далеченько йти за ним буде.– обізвався Здоровань. –Та скажи матері, що завтра нарвеш, нічого ж страшного не станеться.– Русявка спробувала його підтримати. –Бабусі ліки треба настояти, якраз ніч. –О, а он дивися за млином моріжок видніється, – от вмів Володар знаходити вихід з різних ситуацій, – Ходімо там швиденько глянеш, до заходу саме встигнемо. –А мені треба буде раніше заходу, – Кептурик опустив очі, –я вчора з собакою грався та й випадково кілька кущів півонії витоптали, тепер покарані. –Мене батько теж просили раніше бути, треба консервації перенести у погріб, – приєдналася Русявка. –Йдіть собі, я зараз швидко збігаю і одразу назад, тут недалеко ж. –Певний? –Так а що може бути? Біжіть, бо ще батьки сваритимуть. Попрощалися друзі та й розділилися. Почимчикував малий за млин шукати деревію. Власне, лякливим він не був, сам дуже добрим ріс і думав всі довкола такі ж, хоча і трапилось одного разу йому дізнатися, що у товаришів від нього таємниці є. Ходив він по молоко до старої баби з отарою кіз, яка жила в кінці вулиці. Поряд неї хата є закинута, кажуть, господарі померли давно, дітей не мали, от і стоїть собі без пригляду. Сусіди буває туди заходять яблук назбирати, сливок або прив’язати козу пастися. Так двір хоч не таким занедбаним здається. От проходив малий повз та й чує голоси якісь дитячі звідтіля лунають. Подумав, що здалося, пішов собі далі, віддав банки бабі. Проте, чекаючи молока, підійшов ближче. Таки не здалося, дійсно голоси, ще й знайомі! Підкрався ще, бачить, а за хатою у закутні курінь набудований! Наблизився ще трішки, заглянув через просвіт, а там його друзі: і Володар, і Кептурик, і Здоровань, і Русявка і довговолоса сусідка, яка йому подобалась і інші дітлахи. Сміються сидять, говорять про щось, сливки їдять...Сумно стало Білокурчику, що не позвали вони його з собою, хотів зайти вже до них, але баба позвала. Не розповідав він компанії, що знає про їхню хованку, проте став помічати, що кілька разів на тиждень всім раптово треба додому раніше. “Ну і пусте, вони ж все одно зі мною граються”. Обійшов хлопець млина, побачив стежину, що веде до моріжка і швиденько прибув до цілі. “Ні, ну цей деревій геть до нічого, такий малий і наче геть підсохлий вже”– подумав хлопець. “Ну хоч такий нехай буде, краще, ніж без нього вернути”– нахилився він і почав рвати і чим далі рве, тим краща рослина. Зрадів малий, замоторнішав, навіть не встиг оглянутися як немалий оберемок вийшов. Підняв він голову і аж сіпнувся. “Як це мене сюди занесло?”– і дійсно, галявинка, де він починав рвати квіти, була далеко позаду, а він сам стояв посеред лісу. Темніло. Хлопець підхопив траву і вирішив йти додому, але відчув раптом тепло у спину, повернувся і побачив як крізь листя пробивається лагідний вечірній сонячний промінь. Краса заворожила хлопця. Він залюбувався краєвидом на кілька хвилин, поки сонце не сховалося за листям і він не побачив стареньку хатину. “Оце так справи”,–здивувався Білокурий,– “я ніколи не чув, щоб тут хтось жив.”– лячнувато стало, однак цікавість взяла верх. Він обережно поклав деревій і подався до хатинки. Старенька, але доглянута: павутин немає, вікна не розбиті, дірок теж наче не видно; але і сказати, що отут хтось живе важко. Малий підійшов до вікна, “Загляну всередину, якщо нікого немає, то розкажу друзям, вони точно захочуть подивитися на це.”– хлопець знайшов пеньок поряд і поставив замісто стільчика, бо сам не дотягувався. Схопився своїми маленькими рученятками за підвіконня і підтягнувся ставши на підставку. Зазирає–нічого не видко. Придивляється, онде наче стіл стоїть, глечики якість на ньому розставлені, ослінчик поруч, висить щось на драбині, піч ще зміг розгледіти. Як ба, щось горить у тій пічці, ледве-ледве крізь щілину проглядається вогонь. Таким магнітним виявився той вогник, що хлопець і не помітив як сонце зовсім сіло. У темноті він став яскравішим, почав наповнювати кімнату своїм світлом, але малий не міг відволіктися від нього аби роздивитися все помешкання. Раптом, низька, але струнка тінь проскочила піч затуливши собою ватру. Хлопчина ніби прокинувся, задриготіло усе тіло і він упав з пенька. Зо страху почав оглядатися він довкола– ніч накрила своїм крилом ліс. Лише тепле жовте світло старої халупи тепер допомагало розгледіти густоту дерев. Десь там, далеко за хатою, мов у глибокій ямі, темний, страхітливо спокійний праліс здригається від пронизливого крику пугача. Цей звук гейби хвилями розкочує вітер, створений коливанням величних дерев. Хлоп’я підхопилось побігло подалі від хати, від звуків, наввипередки з вітровієм. Можливо, він біг би назустріч своїй погибелі у лісові нетрища, бо не бачив нічого окрім мороку. Однак хлопцю поталанило: перечепившись через коріння старого дуба, впав він додолу, підвів швидко голову і почав оглядатися довкола, нервові рухи запаморочили голову, сльози набиралися в очі. Тисячі думок роїлися в голові...Стій! У сльозинці розмився якийсь відблиск. Це було вже не жовте світло вогню, а холодний, блаватний вилиск. Він придивився: місяць, повний яскравий місяць височів над ставом відбиваючись у ньому, буцім човен плив. Порятунок! Хлопець підвівся і побіг додому. ... –Де ж ти був, обходисвіт?!– мати вибігла назустріч сину. –Не хвилюйтеся мамо, просто...ми...ну...забавилися трішки з новою раколовкою, та й все з того. –Якою раколовкою? Якою рако...–схопилася за серце мати, – Ой боже, а що це в тебе з рукою? Білокурчик глянув на свою правицю і побачив, що з безіменного пальця юшила кров. –Та то я...так...за гак зачепився як жабурницю нанизував.– почав виправдовуватися хлопець, а сам став згадувати, де ж це він міг так поранитися. Мабуть, як падав з пенька, то порізався об неполіроване дерев’яне підвіконня. –Мати божа, ходи-но швидко промий. Батько пішли тебе шукати, а ти бавишся, бабуся молиться нещасна, ми думали вже ушелепався куди... –Мамо, вибачте...я так забігався, що забув принести трави... –Та бери його морока той деревій! Головне, що ти живий і здоровий...ну майже,– глянула вона на його руку. –Та йди ж сюди, перемотаємо... Дивний вечір був того дня у родині, адже до цього ще ніколи в житті батьки не кричали на свого улюбленого сина, а тоді скоріше від перехвилювання ледве заспокоїлися. Не могли довго заснути вночі. Коли всі лихі переживання пройшли, батько-мати сиділи поруч ліжка своєї дитини і розмовляли з ним про життя. Історію його народження згадали, як раділи вони і як сильно бояться його втратити. Опісля поцілували малого і полягали спати. Заснув і хлопець. Одначе не бачив він спокою уночі. Снився йому став панський і млин, і моріжок, і хата стара. І знову уві сні став він на той пеньок, і знову задивився на вогонь і знову тінь з’явилися всередині помешкання. Та не промайнула скоренько, як було, а стала і почала дивитися прямо на хлопця, світло з печі позаду неї не давало роздивитися цієї постаті, що все наближалась і наближалась, і от світло місячне почало падати на неї, на її очі, на її сірі очі з відтінком блакиті, такі...такі дивні: яскраві, як сам місяць, наче і ворожі, але водночас такі проникливі, глибокі...і глибина та, здавалося, приховувала у собі незнані таємниці... Нараз очі опустилися, рука обвита сорочкою простягнулась уперед, лише кінчики пальців виднілися з-під неї. Вони прямували прямо до рук маленького хлопчика, який опустив свої очі на підвіконня і побачив, що все воно у його крові, але пошевелитися не зміг, а тим часом чужі пальці доторкнулися до пролитої крові і відчув у цей момент він як по тілу пройшла якась невідома хвиля не то тепла, не то холоду і забувся якось весь страх, стало так спокійно, так...так захотілось спати. В очах почало тускніти і останнє, що побачив малий– рука, що тягнеться до його рани, але за мить до доторку, безсилий, він відпустив підвіконня і впав... ... Прокинувся Білокурий не скоро. Було вже пообіді коли він встав з ліжка і пішов шукати батьків. Тато був на роботі, а мати порала господарку. Бабуся лише сиділа перед червоним кутом і щось бурмотіла собі під носа. Він проходив повз до веранди, як враз старенька стихла і заговорила: –Та й скільки раків наловив? –Я..та ми...та небагато...сезон же...– малому аж ніяково стало, бо до цього бабуся рідко говорила, тільки молилась або просила чого. –Сезон брехні?–різко відповіла стара.– Зізнавайся, ти до старого млина ходив? –Та ні...–хлопець не вмів брехати, він ніколи не обманув би, якби друзів не мав надії видати. –Не вірю. –Але чому? –Вчора місяць повним не був, як ти батькам у ночі увагу звертав на нього. Вони заклопотані, часу в небо глянути немає, а я вже маю час дозволити собі полюбуватися краєвидами. –Тобто, бабусю, як не був? Я ж вчора сам бачив, повний, круглий, як яблуко. –Не ходи туди більше ніколи, чуєш. Просто послухай мене і все, бо біду накличеш на себе. –Але я не розумію. –Не ходи і все!– підвищила голос бабуся, але потім, побачивши на обличчі єдиного онука переляк, пом’якшала і додала,– байки різні ходять...нащо його ризикувати. Ти ж не думай, я просто хвилююсь дуже за тебе. Бережи себе, добре? –Добре, бабусю...– хлопець нічого не міг второпати, але вирішив не діставати стареньку зайвими запитаннями. –Ходи-но я тебе обійму,– бабуся простягнула руки і Білокурчик пав у її обійми.– Ох, моє миле дитятко,– вона почала рукою перебирати світлі кудрі онука,– У твого тата теж таке було волосся у твоєму віці,–посміхнулась вона, – а пізніше виріс і стало воно рівнішим і темнішим, але крутяться трохи і досі. Зненацька милість з її обличчя щезла. На потилиці хлопця вона запримітила одне темне пасмо. –Йди, сонечко моє, пограйся, тільки не смій нікуди далеко йти. І матір свою поклич...Терміново! –Дякую, бабусю! Я миттю зараз гукну. “І що тільки мала на увазі бабуся, що за дивна розмова, місяць ще цей... Зовсім вже, мабуть, занудьгувалася старенька домувати. Байки ще якісь вірує...а може й не байки. Чи то сон був чи реальність? Та навіть якщо і реальність, то й що. Ну живе собі лісник може чи відлюдник який у тому лісі та й все. Може на полювання люди туди приїздять, хто його знає. Не привиди ж там літали, їй-богу!” – малий відганяв від себе страшні думки, але спогади все одно відгукувалися у пам’яті моторошним присмаком. Вирішив він поділитися зі своїми друзями вчорашньою пригодою та все не знав як почати. Як і угодились день до того, пішли перевіряти вони раколовку. Шлях вже знайомий, то і страху на цей раз зовсім не було ні у кого, окрім Білокурчика. Все оглядався, кудись задивлявся у бік лісу, мовчазним був... –У тебе все добре?–Русявка озвалась до малого. –Та...так, просто я хотів...вчора там... –Гайда сюди!–Володар перебив його спробу висловитися забігши на кладку. Всі діти побігли до нього і з нетерпінням стали чекати, коли Русявка дістане раколовку, адже саме їй Володар надав це право ще минулого разу. Дівчинка нахилилась, схопила за мотузку і почала тягнути. Чим більше вона тягнула, тим важче їй було. Як держак показався з води, вона вхопилася за нього, але не змогла підняти раколовку, натомість вона геть почала тягнути її руку під воду. Володар помітив це і дбайливо схопив її за талію підібравшись до руки і теж взявся за знаряддя. Їхні погляди перетнулись і вони потягнули здобич разом. –Ого-го!– худорлявий низькорослий Кептурик так підцибнув, що здалося вище своєї голови. Дійсно, раколовка кишіла раками аж попід верх. Чверть пуда раків тут точно була. Оце улов!Діти аж зааплодували. Вирішено було йти до свого обжитого лігва їх варити. Ох і тяжко нести стільки делікатесів. Ох і тяжко! Але ж думки про смачний обід мотивують. Все як годиться було у діток: і наварили, і стола накрили, геть лимон у батьків випросили, квасу поставили– смакують. –А що ти, Білокурчику, розповісти хотів біля ставу?– Русявка згадала незавершену тему. – Та пусте.– трішки розгубився малий. –Чого ти? Розкажи, цікаво ж. Ну, чого б і ні. Повідав хлопець друзям учорашні пригоди. Все розповів як на духу. Ну тільки про сни змовчав. А щоб точно повірили, геть і розмотав травмований палець. Однозначно– це виклик! Щоб діти і на власні очі не захотіли побачити таке– не може бути! Словом, доїли вони раків і вирішили йти. Та малий не захотів. Страшно. Ще й бабусі обіцяв... Але що тільки не зробиш під напором дружніх вмовлянь, особливо, якщо навіть довгокоса сусідка дивиться слізним поглядом. –Ну добре...– він ледве-ледве промовив це,– але тільки здалеку глянемо і то швидко! Дорога веселою була, діти собі згадували вранішній вилов, загадували наступні розваги, шепотілися про Володаря з Русявкою, які відбилися від компанії і пленталися парою позаду. Здоровань прихопив ще кілька раків і продовжив бенкет дорогою, а Кептурик показував Білокурчику нову рогатку. Всі стихли біля млина. –Туди по стежці,– вказав хлопчина і всі рушили за ним. Як дійшли до моріжка, він по пам’яті зайшов у ліс, діти за ним. Пройшли вони зо два стадія, але ніякої хати не було. –Малий, а тобі часом зо страху тут нічого не привиділося?– Володар єхидно посміхнувся –Та точно кажу вам, десь тут стояла та хижина, це правду було.– він аж підскочив від усвідомлення недовіри до його слів. Ще хвилин 20 блукали по лісу діти, але окрім дерев і співів поодиноких пташок нічого там не було. –Ходімо назад вже, мені тут не по собі якось...–Русявка прижалася до Володаря. –Та й раків ще посмакувати хочу, які лишились,– Здоровань все про смаколики марив. –Як же це...Я ж тут вчора...–малий зневірився і сам. Але вже й справді треба було йти. Він не міг збагнути як таке могло трапитися, але лишатися в лісі до вечора у пошуках хати не хотілось, тож, він пішов за іншими понурившись. Несподівано, Білокурчик зупинився. Під його ногами лежав той самий оберемок...деревію. –Агов, скоріше сюди!– хлопець підняв голову, але нікого поруч не було. “Може я у роздумах так повільно сунув, що так відірвався”– малий нахилився за деревієм і як вже піднімався, побачив поділ блакитної вишитої сорочки. Завмер від страху. Очі повільно підводив догори... Перед ним стояла жінка. Гарна, молода жінка, а її очі були тими...зі сну, але зараз...наживо вони були ще яскравіші й магнітили своєю незвичайністю. Але страх сильніший. Хлопець затамував навіть дихання, а прекрасна жінка приязно усміхнулась. –Не бійся мене, я живу тут поруч. Це не ти вчора приходив до моєї оселі? Я так перелякалася, коли побачила, що хтось у вікно заглядає. Та зараз дивлюсь, що ти просто янголя, і кудрі у тебе такі гарні, так в’ються–загомоніла вона. –Та годі тобі мовчати, тут у лісі все живе тільки звуками природи говорить, а живого голосу людини я так давно не чула, що вже може і забула як це... розмовляти._– вона самим лише поглядом почала вимолювати з його уст хоча б словечко. Її чорні брови піднялись, погляд став ще виразнішим, привітна усмішка продемонструвала білі зуби, а квіти у пишному волоссі наче геть і розквітати почали. –Я...я...я...тут...деревій...от...для бабусі...і...–хлопець не міг сформувати свої думки.–Піду я... прощавайте. –Постій, будь ласка!– схопила місяцеока жінка Білокурчика за руку,– Прошу тебе, постривай, не йди. Я так занудьгувалась тут сама, батько мене ще так на довго не лишали. Благаю...зайди до мене хоч на чай, розкажеш, які зараз новини у селищі...Ну ж бо!– зазирнула вона йому прямо у зіниці і розлила вона свої очі, і незчувся хлопець як ноги самі понесли його до неї в дім... ... –Мамо, ви певні?–мати Білокурчика нервово ходила по кімнаті. –Я вже стара, доню, але бачу ще достатньо добре, але розгледіти на небі молодий місяць, а на його потилиці чорне пасмо. –Ви хоч розумієте, що це значить? –Більше, ніж ти... Треба тільки дочекатися сина і все йому розповісти. –А якщо він не повірить?–жінка почала панічно терти від пилу глечик. –Ой, дитино, а чого ж йому не повірити, хто ж як не він так сильно боїться вернення цієї історії? – І то правда, а де ж мій син? –Пішов з друзями, поки ми говоримо. –Мамо, та ви що!– ваза випала з рук жінки.– А як з ним що...– сльози покотилися. –Тихо ти, не хотіла я аби він розмову цю чув. Хоча правду кажеш, дурепа стара, треба було малину полоти послати, а не гуляти... –Ой мамо...–заридала жінка. –Доню...та не плач, рано ще, син верне, він єдиний може вирішити все, якщо все так, як ми думаємо...– приголубила стара до себе невістку. У дверях почулися неспішні кроки. Жінки аж підскочили, думали, може малий вернувся, але ні, то чоловік з роботи прийшов. –Що це у вас тут коїться, чого вся підлога у битому склі?–чоловік вибаньчився на переляканих господинь. –Та ми тут просто...– заходилася прибирати дружина, – ми говорили... я вирішила прибрати...от і розбила. – так швидко вона ще ніколи не збирала розбите скло.– Розбила і...–заплакала. –Та що це сталося таке? Їй-богу, поясніть мені! Я приходжу з роботи, по господарці все стоїть, як зранку, мої мати і дружина перелякано обіймаються у вітальні серед купи розбитого скла. –Любий мій...здається, біда прийшла до нас.–кинулась дружина до чоловіка. –Яка ще біда? Мені на роботі бід щодня вистачає, то ще й вдома щось коїться? –Скоріше за все, сину, що ВОНА повернулась..–протягнула мати і чоловік присів. Мовчав з хвилину, доки голос матері, мов ляпанець, не повернув його до життя. –Онук ще не приходив... а вранці...– жінка розповіла усе.– Якщо ти пам’ятаєш, то тоді ВОНА говорила, що..– її промову перебив стукіт у вікна.– Кого це нечистий ще приніс? Всі кинулися до дверей з надією побачити Білокурчика, який, можливо, приніс раків похизуватися з друзями, але ні... на порозі стояли захекані діти, та хлопчака серед них не було. –Тітонько, пані, біда!–заволали вони в один голос, тож Володар, як найстарший з них, вийшов вперед і взяв слово. –Ми...ну...по правді, то загубився ваш син.– мати втратила свідомість, а бабуся сіла на стільчик, схопившись за серце. Коли чоловік привів до тями дружину, то схопив Володаря попід руку і вийшов з хати геть аби дізнатися усі подробиці, доки мати і бабуся голосили вдома від горя. Через кілька хвилин дитячий нерозбірливий лепет на вулиці стих, батько зайшов до хати, налив собі води і рішуче мовив: –Не хвилюйтеся, якщо це все через мене, то я поверну сина додому, даю слово. Він підійшов до матері, попросив її благословення, опісля турботливо поцілував дружину у скроню і вийшов з хати. ... А тим часом у лісовій хижині забуяло життя. Молода, хоч і статна жінка крутилася довкола хлопчика пропонуючи йому різну здобу і завалюючи шквалом питань про життя у селищі. Малий трішки заспокоївся побачивши таку люб’язність господині і почав розповідати що і як у них робиться, паралельно розглянувши хату ретельніше. Вже зовсім безпечним виглядало помешкання цієї незвичайної лісної жительки і взагалі не лячно. “От мама здивуються коли почують про цю пригоду, може навіть познайомляться”–думав собі хлопчак, маючи лише найдобріші наміри. –Я от чаю заварила з м’яти, ромашки, і інших трав.–жінка вказала рукою на висушені оберемки, що висіли на драбині.– Варення от з лісової ожини, розгостися.–подала на стіл жінка. –А ви тут самі живете?– хлопець почав намазувати на здобу ароматне вариво. –Ні, я з батьком тут, але вони зараз поїхали у місто у справах, от щось затрималися. Після смерті матері він сам не свій, рідна хата йому немила стала от ми і переїхали сюди, подалі...від минулого... –Вибачте, будь ласка, я не знав...я не хотів Вас.. –Та пусте. Їж-їж, я ще дам. Після пустої балаканини жінка запропонувала хлопцю пройтися до однієї галявини у лісі, де вона частенько збирає собі квітів у вінок. Допивши чай, вони вийшли надвір і пішли туди, звідки тієї страшної ночі доносився спів пугача. Але зараз, при світлі дня, цей ліс здавався дуже прихильним. Недовго балакаючи нові знайомі й справді опинились на невеличкій галявинці, що була усіяна різноманітними квітами, аромат яких змішувався, мов у танці, утворюючи неймовірну композицію. –Яка краса!– у Білокурчика аж у голові запаморочилось. Він бігав по всій поляні роздивляючись незвичні чічки. Жінка цікаво спостерігала за ним. – Ходи-но сюди. Ляж на цю траву, –потягнула вона його додолу присідаючи сама, – Глянь на небо. – Нічого собі... Мов картина...–залюбувався хлопець на полотно блакитного неба з хмарним візерунком, що натомість рамки мав верхівки височезних дерев.– Так добре тут...І чого тільки батьки не хотіли мене...пускати...–протяжливо вже вимовив хлопець останні слова засинаючи. І наснився йому неймовірний сон, що приходять до нього друзі і звуть його разом до того куреня на території закинутої хати, як сидять вони там разом і сміються, граються. Як Довгокоса сусідка сором’язливо притискається до нього як Русявка до Володаря, і як біжать вони до ставу по раки, а потім наївшись досхочу, він веде їх сюди на цю галявинку: всі захопливо вивчають невідомі до цього квітки, напиваються цього п’янкого аромату, а потім лягають додолу і роздивляються небесні орнаменти шукаючи різних тваринок, символів і інших знаків у хмарах. І от він дивиться на хмару і бачить силует обличчя, придивляється, приглядається, а він стає все чіткішим і чіткішим, небо темнішає і з’являється місяць, а поряд ще один і розуміє він, що ці світила на очі схожі. І щось тривожне з’являється у грудях, але водночас і спокій огортає плечі, крізь сон пробивається ніжна колискова матері і відчуває хлопець турботливі її пальці, що перебирають його густі білі кучері. Розплющує він очі, і хоче кинутися в обійми до рідненької, яку так засмутив минулого вечора, але перед ним немає неньки, зник її голос, натомість два місяці лишилися на місці і дивилися на нього. –Ти задрімав,– промовила жінка. –Мені час йти, - хлопець різко підвівся від чого аж похитнувся на ногах. –Так, безперечно, лишень зайди забери свій деревій і я тебе проведу до виходу з лісу,–жінка подала руку малому і той довірливо взявся за неї. Місяцеока завела хлопця до хати, взяла шмат тканини і почала складати туди деревій, опісля підійшла до драбини і стала переглядати свої трави. –Чим кажеш твоя бабуся хворіє? –Шлунок і серце у неї нездорові. –Ага, ну ось це має допомогти,– жінка відібрала кілька віників,–Ще одна трава у мене була на горищі, зараз я її візьму, а ти поки чаю випий, не соромся, коржиків можеш взяти собі досхочу, я миттю. – Ляда піддашка голосно скрипнула і вона зникла. Малий не осмілився взяти ще коржика, але чаю попив. Чутно було, що господиня щось порпається, як мов не може найти. Скоро покликала вона до себе хлопчака аби допоміг їй. Піднявся туди він: гарно все, охайно, сіно на зиму заготоване, трави висять, бочки якісь стоять і речі старі у закутні. –Десь завіялась у мене одна цілюща трава. Дивися, от у мене кілька стеблинок є, допоможи мені серед цих в’язок знайти її. Багато ж було їх, тих в’язок, але моторний малий швиденько пробігся по колу і відшукав потрібне зілля. –Який ти справний! Дякую, можеш поки тут погуляти, як хочеш, а я зараз назбираю решту і буде твоя бабуся здорова, як ніколи! –А можна я на сіно сяду? –Так а чого ж ні? – засміялась жінка і заходилася щось у ступі мняти. Хлопець присів на сіно і стало йому так м’яко, захотілось знову до мами...– А довго ще? –Вже готово, от тримай, понюхай,– хлопець нахилився над скляночкою трав’яного порошку й аромат так вдарив його своєю приємною незвичайністю, він відчув якусь легкість в ногах, йому здалося, що він немає ваги, захотілося спати й Білокурчик безпам’ятства впав на сіно... ... Чоловік наближався до старого млина. Чим ближче він підходив, тим тяжче ставало йти. Болючі спогади лягали кайданами на ноги уповільнюючи ходу. Дивно збоку, мабуть, виглядало таке явище, коли безстрашний представник закону, який щодня ризикує власним життям стикаючись з небезпечними злодіями, зараз лякається власної пам’яті. Але думка про сина не давала йому права зупинитися. От він і тут...знову... чоловік думав, що час загоїв усі рани, але ці шрами разом почали ятритися кров’ю. Він зайшов у приміщення і оглянувся. Де шукати ЇЇ йому було невідомо, але він знав, що десь неподалік. На якусь мить завіса старості впала із цього запиленого, запавученого вітряка продемонструвавши батьку Білокурчика романтику молодих літ, теплі ночі яких він часто проводив тут...тут його трагедія і сталася. Але лиш на мить забувся чоловік у дурмані пережитого. “Син”– єдине слово, яке зараз наповнювало сенсом його подорож, тому переконавшись, що тут нікого немає, він пішов шукати далі. Вісім днів безуспішних блукань, вісім ночей безсонних мук... Розпач і зневіра почали закрадатися у батьківське серце. Грубі сльози сильного чоловіка покотилися додолу: –Я благаю тебе, будь ласка, змилуйся наді мною...поверни мені мого сина,– майже пошепки промовив він звівши очі до неба.–Молю...забери моє серце навзаєм, тільки..тільки поверни сина...– він впав додолу і стиснув землю в дужий кулак. Щось скрипнуло і чоловік різко підвівся, забувши про сльози. Почав жваво озиратися і застиг в одному напрямку. Вдалині виднілася хата...та сама хата... “Дякую тобі...”–прошепотів він з невимовною вдячністю і кинувся до хижі. Потріпана часом, але все ж вона...Обнадіяний батько затрусився на порозі старої оселі. Обережними кроками він почав підійматися по трухлявих сходах, пронизливі звуки яких натягували кожен нерв схвильованого тіла. Двері...Він знову стоїть перед цими дверима...Де тільки завіялось стільки часу, наче вчора тут був, а зараз так боїться зайти. Ще один крок уперед, ще напруженіша хода. Чоловік зробив видих і зайшов усередину. Озирнувся. Нікого немає. Погляд упав на приставлену драбину, що вела на горище. Ляда була відчинена. Схопившись за руків’я холодної зброї, він впевнено поліз нагору. Щось у сіні. Підійшовши до копи, ніж випав з рук...на застеленій лежанці був його син...Але впізнати його маленького білявого янголятка зараз було практично неможливо: щоки запали, втратили рум’янець, обличчя стало блідим і віддавало синюшним відтінком, судини на руках проглядалися крізь шкіру, а кудрі...його білі кудрі стали чорними і випрямились, сам же хлопець спав й тривожно ворушився наче тікаючи від кошмару. Батько впав біля сина... Його великі долоні змогли повністю обійняти голову дитини. “Синку, милий мій, що ж тепер...прокинься, благаю тебе...”– чоловік прижав голову своєї крові до грудей і рясно заплакав. –Він не прокинеться.– серце зупинилось у батька. Цей голос він не міг сплутати ні з ким іншим. –Це ти...–поклав сина назад і підвівся,– я не можу повірити, що це ти... –Ти змінився,– жінка була надзвичайно виваженою, попри це, ховала свої очі. –А ти...ти така ж...навіть ще...ще гарніше...– він не міг відвести погляд і водночас боявся дивитися на неї...– Що ти зробила з ним? –Він у в’язниці власних сновидінь. Блукає царством Морфея.– останнє слово вона вимовила з особливою інтонацією. –Навіщо його...Чому?!– чоловік ковтав їдкі сльози. –Його сон живить мене енергією. Ще першого дня, коли він з’явився тут, я відчула знайому енергію і коли його кров пролилась на моє підвіконня, я одразу зрозуміла, що це твій син. –Забери мене, віддай його, врятуй, благаю...– він схилив голову. –Врятуй? Серйозно?– вона засміялася, а потім підійшла до нього простолиць,– А коли я благала про допомогу мене хтось врятував? Хоч одна жива душа зжалилась наді мною?– голос жінки почав дрижати,– Ні...Чого ж я маю милувати когось? –Пробач мені...не буде мені прощення довіку, то роби зі мною все, що тільки хочеш... Як колись я тікав з цього дому, як з полону, то зараз лишусь доброхідь, я обіцяю, тільки....врятуй...його...– заплакав.. ... Двадцять років тому у селищі все було так само: діти також будували халабуди, бігали куди заборонено і ловили раків, а як підростуть, то така ж Русявка голубилася до Володаря... От колись склалася така пара, що світ ще не бачив любові сильніше їхньої. Так само все складалося із невинних дитячих симпатій і переросло у доросле виважене почуття...Марення майбутніми побаченнями– єдине, що давало сили працювати по господарці, а зустрічі сповнювали душу безмежним щастям, яке розтікалося по тілу ніжною мурашвою. Саме там, біля старого млина і проходили їхні зустрічі, саме там вони перший раз у житті випили солодкий любовний нектар... Летіли дні за днями, а ночі за ночами...Весна була уповні...М’яка долоня голубила щетинисте обличчя, сильна чоловіка рука пестила жіночу шовкову шкіру...Повний місяць, що відбивався в очах дівчинки був єдиним свідком їхнього кохання... –Я хочу тобі дещо сказати,–повернула його погляд на себе красуня і взяла його руку, поклавши її собі під груди,– чуєш як б’ється моє серце? –Чую...Це найбажаніший звук у моєму житті... –Моє серце б’ється для тебе...і під ним нині б’ється ще одне маленьке серденько...витвір нашого безмежного кохання... Молодий легінь засвітився, притиснув кохану до себе і міцно-міцно її поцілував. Радість моменту освітила усі закутки темного млина. Скоро заслали сватів, заручилися і чекали вже весілля закохані, але лихо надумало поживитися їхнім щастям. Померла мати дівчини... Церемонію довелося відкласти до кінця трауру. Занедужала геть дівчина від переживань, єдиною розрадою був її майбутній чоловік, який став приходити все рідше і рідше...Відверто сказати, депресивність дівчини злякала молодого недосвідченого парубка, якому все важче було підбирати слова втіхи для неї, та й і ті вже не давали їй бажаного спокою. Романтичність розсіялась ще й під натиском тяжкої домашньої праці, що тепер звалилась на плечі хлопця, а фінансова скрута нещасної родини і зовсім зневірила його у радощах майбутнього подружнього життя. В той час у селище ще й переїхала нова родина: побудували гарну хату, господарка славна, а донька яка! Прибрана завжди, статна. Пригледівся їй парубок. Не мала вона нічого поганого на думці, геть і не знала, що заручився він вже, але для хлопця стала ця інтрижка надією на безтурботне майбутнє, у той час, як випробування тривалого кохання не на жарт злякали...Молодість і недосвідченість завели його на хибний шлях... От в один день почула змучена дівчина від батька страшну новину...Її милий одружується з іншою. Не повірила, не змогла, побігла до нього, ще біля тину спинилася– біля хати ходила нова наречена. У сльозах побігла вона до старого млина, де проливши не один глек сліз, вирішила вкоротити собі віку: мотузки не знайшла, але на шиї завжди висіла підвіска, що він сам їй змайстрував у формі серця. Вона зняла її, приставила гострим кінцем до зап’ястя з усією силою і рука без вагань сковзнула догори. Ще раз...і ще раз... Кров юшила з обох рук. Дівчина лягла там, де нещодавно ще лежали вони зі своїм коханим і марила тими щасливими днинами... Хвалити бога, але рятунок прийшов від самого ж кривдника. Хлопець знайшов непритомну дівчину і допоміг вижити, однак їхню дитину вона втратила. Без пояснень, без нічого, він пішов до іншої... Марніла на очах красуня, висохала від горя, не їла, не спала, не пила... Батько так хвилювався за доньку, що і сам захворів і невдовзі приставився перед Богом. У цій хвилині відчаю, вона не витримала. Як привид бліда, худа і вимучена з’явилась вона прямо на весіллі. Вже не плакала і не запитувала нічого, лише тихо промовила, що помста її буде такою ж жорстокою, як і він вчинив з нею. Вона поклялась йому, що готова навіть продати душу дияволу аби лише він відчув той біль, що і вона втративши все дороге, що мала. Після того її більше ніхто не бачив... ... –Ти навіть не пояснив мені...навіть слова не зронив...–гаряча сльоза покотилася з її ока. –Я не міг..пробач мене... Я був зовсім молодий... Я...скоїв помилку...молю тебе... подивись на нього, він же ні в чому не винний... – А я була винна? А наша дитина була винна?– вона закричала і сльози заградились з її очей, але вона поглянула на хлопчика, серце стислось, вона на мить уявила, що так само зі своєю дитиною б бавилася на галявинці, пила б чай зі здобою і балакала про все на світі... –Я врятую його...Але тільки в обмін на тебе..–обличчя зніжилось і обсохло... –Клянусь...Я віддам всього себе заради нього.– він впав перед нею на коліна і схопився за поділ її сорочки аби поцілувати, та вона відскочила назад. –Даси йому цієї трави, коли принесеш додому, вона подіє тільки тоді, якщо ти повернешся...–маленький мішечок вона кинула додолу і позадкувала у темінь. Чоловік схопив сина, сили якого вже практично покинули його, мішечок із зіллям і і побіг додому. Дружина і бабуся, побачивши малого у такому стані зватніли від жаху. Батько розкрив мішечок і дав понюхати трави з надією дивлячись на чорноволосого синочка...Одне маленьке біле пасмо знову з’явилось на дитячій голівонці. Працює! Він поцілував його і прошепотів на вухо “Я люблю тебе, не тримай на мене зла...”, обійняв жінок і назавжди покинув дім. Коли нещасний повернувся до старої хати, його перше кохання стояло біля вікна і дивилося на місяць... –Я тебе возненавиділа, але відбиток того найщасливішого місяця я не можу виплакати і донині,– тепер вона повернулась до чоловіка і сміливо поглянула в його очі. Один цей погляд розтопив його серце, він знову заплакав і впав перед нею на коліна...Тепло її тіла розбудило у ньому те колись приспане насильно почуття, що переповнювало його душу і надавало сенсу його існуванню. –Пробач, благаю...моя мила, моя люба...пробач, роби зі мною все, що захочеш, я заслуговую на будь-яке покарання. Місяцеока жінка підійшла до свого коханого і опустилася поруч з ним на коліна. Вона обережно простягнула свої холодні долоні до його щетинистої щоки і несміливо доторкнулася кінчиками пальців. Він схопив її руку своєю і притиснув до обличчя. Вони обоє повернулися у молодість розчинившись крізь час і простір у власному несправдженому коханні... такому солодкому й отруйному. Випущена на волю пристрасть запалила їхні тіла. П’янке єднання спустошувало тіло чоловіка крапля за краплею, а місяць її очей сильніше за Сонце випалював його з середини... ... Ранкове сонце освітило селище...Коли перші його промені впали на маленького хлопчика, його кудрі засяяли білизною. Стомлені хвилюванням і безсонними ночами мати й бабуся зустріли дитину ніжними міцними обіймами... І тільки запитання про батька стривожило вимучені серця... А десь у хащах густого лісу сонце теж знайшло шлях до старої оселі. Його лагідне тепло торкнулося тендітного жіночого тіла, що лежало поруч із грудою розсипаного попелу, яке ще вночі дихало коханням. З останнім подихом жінки з її очей скотились й останні сльози, проте місяць вони так і не вимили....

ID: 886665
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 23.08.2020 01:55:56
© дата внесення змiн: 23.08.2020 01:55:56
автор: Іля Яр

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (101)
В тому числі авторами сайту (1) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Набережна
Світозорянська: - узбережна, пляжна, рибацька
Знайти несловникові синоніми до слова:  Синонім до слова "Набережна"
Alex-dr_7(tericon): - Алея над річкою
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
inki: - купола
Синонім до слова:  Зажадати(кохання)
Олег Крушельницький: - :hi: Шикарно! :give_rose: :give_rose: :give_rose: :9:
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
anna zakohana: - смоктунці :apple:
Синонім до слова:  Набережна
anna zakohana: - прирічкова :22:
Синонім до слова:  Нічний
anna zakohana: - неосвітлений
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Андрій Ко: - Близнючки :D
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Ярослав К.: - Дві хурми
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Чорнобривець: - Тіті :16: :16:
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Чорнобривець: - Святі холми
Синонім до слова:  Поринений (у щось)
Пантелій Любченко: - По вуха заклопотаний
Синонім до слова:  Набережна
Пантелій Любченко: - Побережниця, береговиця.
Синонім до слова:  Набережна
Чорнобривець: - Пішохідниця
Знайти несловникові синоніми до слова:  Набережна
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Переоцінювати
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Поринений (у щось)
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Просто
Пантелій Любченко: - не мудруючи лукаво, тупо, як дві пучки ...
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
YarSlav 2018: - Перси , Гори ,......
Синонім до слова:  Жіночі стегна
Preciso: - Ворота в рай
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Preciso: - Святі горбочки...
Синонім до слова:  Просто
Матео Галицький: - Ізі
Знайти несловникові синоніми до слова:  Просто
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Матео Галицький: - Перса
Синонім до слова:  Зажадати(кохання)
Єва: - Розтанути
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
yaguarondi: - Симпл димпл..
Синонім до слова:  Жіночі стегна
Чорнобривець: - Окорока
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Чорнобривець: - Пуп'янки
Синонім до слова:  Гість, гості
Kameshko: - зайда, відвідувач
Знайти несловникові синоніми до слова:  Гість, гості
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Нічний
Kameshko: - Досвітанковий, підзоряний.
Синонім до слова:  Гілка дерева
Pismonosiza: - Щупальцы-фролы
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рушник
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Нічний
Артура Преварская: - ноктюрновий
Синонім до слова:  Фіззарядка
S.V.P.: - Тілодриганка, тітотряска
Знайти несловникові синоніми до слова:  Нічний
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Морський берег
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Пробіжка (ранкова, чи вечірня)
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Засмага
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Митник
Mattias Genri: - Митник - взяточник, хапуга...
Синонім до слова:  Перемога
Олександр МкКола-вич: - Миздобули
Синонім до слова:  Груди (жіночі)
Розалія Гріф: - Бюст
Знайти несловникові синоніми до слова:  Митник
Юхниця Євген: -
Нові твори