Цей вірш моя внутрішня емоція на вірш Тетяни Мош "До братньої країни" ...
І я б хотів ще вірити як ви,
Про те, що там живуть свої герої,
Що десь на берегах Москви
Враз спалахне багаття волі ...
На жаль, не вірю в добрі сни,
Безбарвні яничарські душі!
Якісь "слов'яни" із мордви?
Хриплять вгодовані чинуші ...
Може народів тих своє
Щось вирветься колись на волю?
Що краще, те без міри п'є,
Кляне при цьому свою долю ...
Стоїть дівча, в руках плакат:
"Росія, забирайся з України",
Такій звичайно, українець - брат,
Але вона байстрюк тої родини ...
...
Чудовий вірш ваш, ще знайшли в собі слова,
Та віра в них давно пропала,
Століттями нас "родичка" кусала,
Душа десь ще жива, та голова дурна ...
.....
Ще може та душа хоч іноді "співала"?
Бо Лія - це чужа, вона їм не своя.
Чи обірванкою душа та стала,
Нагадує п'яничку чи бомжа ?!
....
є тисячі сімей, що втратили своїх хлопців ... по цілій Україні ... все можна заговорити ... це ні ... якби цього не було, так ... нема питань ... загнали б легко назад у конуру ... а так складно буде
Правдиво. Там стільки таких, що шалено підтримують імперство, а ще більше таких, яким просто зручно прямувати "куди партія вказала", одночасно кидаючи фото песиків у вконтактик, що невеликий відсоток гідних людей просто нічого не змінить. Фізично.
А українцям свою країну рятувати треба, а не сподіватися на диво.
Для "багаття волі" (с) іскри-двох недостатньо, та й дерево потрібне не сире.
так ... групи людей, що вважають за краще годити шеренгами, групи людей, які заливають горілкою нездатність змін, групи людей, які мріють утекти, але їм не вдається ... мені здається, це доля кожної імперії ... і ця вже своє пережила