Слава наша козацькая
Спочива в могилах,
Зате доля жебрацькая
Не хоче загинуть!
Отака-то Україна
Зараз безталанна,
Обкрадена, у руїнах,
У лабетах кланів.
Отака-то наша мати,
Сивокоса неня,
Знає славоньку сарматів
І біль сьогодення…
Кричить криком кров козацька
Із глибин могили:
«Долі край кладіть жебрацькій,
Щоби не загинуть!»
Хвилюються Дніпра хвилі –
Ревуть – не стихають…
Чайками матусі квилять
(Сини ж погибають),
Ждуть зі сходу далекого,
ПрОклятого й Богом,
Летить кожна лелекою
На крилах любові…
Летить туди, де синочок
Чи донька на чаті,
Її серденько – дзвіночок,
Летить виручати
Із неволеньки-полону,
Щоби поряд стати,
Несе серденько в долонях,
Та не супостату…
Мчить дитину рятувати,
Де бій кров’ю бризка,
Летить, ні, не торгувати
Серцем материнським.
Летить вона на підмогу,
Доки живе серце,
Щоб здобути перемогу
В нерівному герці.
Донець-ріка окаянна
Кров п’є українську,
Й там не просто росіяни –
Мокшанськеє військо.
Материнське серце силу
Має богатирську,
Йому й небо служить синє –
Змете рать ординську!
20.06.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
