Ненавидіти вмію і любить –
Душа ці почуття мені диктує
І кличе іноді й мене до боротьби,
Коли за волю мова йде святую,
Коли над Україною гроза
Збирає хмари й блискавками креше,
Чи материнська капає сльоза
Мені у серце і уже не вперше,
Коли народ героїв зустріча,
Схиляю перед ними й я коліна.
І огорта крильми мене печаль:
Скільки ж страждати мусиш, Україно!
Коли у стрічці траурній дитя
До себе тулить у сльозах вдовиця,
Коли погасла свічечка життя
Того, хто має сіяти пшеницю,
В такі хвилини не знаходжу слів,
Душа тільки кричить, мов навіжена:
Як же ти руку знов піднять посмів?
Чому хижацька кров у твоїх венах?
Чи це на геннім рівні у тобі
Ненависть проросла отак, москалю?
Чи ж мало повернулося гробів
Ізвідусюд? Чому ж лукавиш?
Здається, що і я – уже не я,
Й єство ненависть зважує із болем:
«Це наша, чуєш, наша це земля,
І ми вже не відмовимось від волі!»
4.06.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
Гарний вірш! Патріотично! 
З Днем друзів Вас! Удачі! 
