Прекрасно знала, що в епоху пірамід,
Тобі не місце. Сидячи на кухні
І поправляючи халат на грудях
Гортала білий тріснутий iPhone.
Паріс писав, як пишуть похітливі,
Ще пару слів про секс і запах мідій,
Що в тім кафе кладуть замало спецій,
Що травень весь погруз в холодній зливі,
А світ подібний більше до трапецій.
Втім. За маскою нудьги ховають більше
Зло. Тому нудьга і вбитий час, як норма.
А люблять тих хто не присвяту пишуть,
А пишуть (звично) звичне повідомлення.
Паріс писав, не знаючи, що маска,
Приховує покручені гримаси.
Ти помиляєшся, як думаєш, що зважиш
Прискорення, що множиться на масу.
Паріс писав, що сон тривожить Трої,
Що ковзає по вікнах світло фар його
Автомобіля. Підтакував про фатум їй.
А втім. Те вірно, що любов не приговориш, -
Падуть лиш стіни тих, хто був готовий
Впасти. Та… я пам’ятаю, як сказав один:
- Любов – це те, що їй-собі дозволиш
Коли звикаєш до її-своїх руїн.
