|
Всюди гори й полонини… Край Карпатський чарівний… Велич - сосни, похмурі ялинкові й пишні смереки – це скарб земної краси. Здаля видніються гори, на них шапки… білі й сизі хмари. Аж до підніжжя лежать дивні кіселеві тумани. Інколи ввечері , здається немов гуляють там шамани. Раз – у - раз чути крик якоїсь пташки.
Місяць серпанком зазирав у вікно… Понурений Гожо, за столом сидить давно. Сюди щовечора немов магнітом тягне. Журба в душі… Знов заливав спиртним, життя гріховне. У ресторані тихо музика звучала, офіціант швидко наливав вино в бокал. Поруч співачка спокушала, циган поводився мов кардинал. Йому годили, настільки можна було, він не сприймав ні від кого відмов, одна сьогодні, а завтра інша спроможна, здатна в нього розпалити вогонь. А цього вечора, спочатку пив коньяк і вина пляшку висушив демонстративно, зеркальна куля крутилась, мерехтіла мов маяк. Шаленна молодь, в обіймах, притискаючись, танцювала плавно – плавно. …
Красунчик…Чорні очі, аж горять, йому б і справді, не одну підкорять. Золотий товстий ланцюжок і хрест на грудях, на вказізівнім пальці з зображенням орла печатка, хоч й молодий та сніжна сивина на скронях, в костюмі чорнім, червона краватка. Біла сорочка пасувала, мов наречений. Його душа, занадто страждала, сам дивувався, тож лише з нею, чомусь завжди чемний. Скільки ночей і скільки ж вечорів і ось, знову, дивився лише на неї… Згадав, одного разу наважився, посмів, почервонівши, подарував сині орхідеї. Між квіти заховав записку «Співатимеш, то підійди». І підійшла… Усміхнена, рукою йому зіпсувала зачіску й ледь примруживши очі, сказала,
- І не жди!
Прямий погляд, то неначе кинджал, зводила з розуму, він так її жадав.Ті орхідеї сині, як її чарівні очі, мабуть тому, такі занадто довгі ночі. Десь сон тікав, немов губився серед лісу. Як виспатись, хоча б від того мав би втіху. Мінливий місяць уповні - ввижалась усмішка в темноті на зоряному простирадлі. На якусь мить очі ставали мов скляні, все в роздумах, підстерігли думки жахливі, підлі. Здавалось уві сні, що наче поряд й солодкий поцілунок відчував, відкривав очі, бачив мавку поруч, здавали нерви, чи я й насправді покохав? Було їх скільки та ні одна з них так не манила, якби ж то дала згоду, оця… мила. Думки джмелині, чи силою візьму? Та ні, чи тоді я, сам собі прощу?
Букет троянд червоних , у нього на столі, хай зважуся, він рахував секунди. Нехай іще раз посмію, руки торкнутися і подарую їй троянди.
Вона стояла біля скрипаля, нині одягнена, ну справжня краля. Ніжне спокусливе плаття, світло- жовтого кольору, нагадувало квітку латаття. Бажання підійти і доторкнутись, тепло б відчути, тьохкало в серці. Та він лиш поглядом смів до неї торкнутись, відмовитися - ні, хоча вкотре звинувачував свою впертість.
Жінка ж зробивши кілька кроків, співати не стала, присіла тут, навпроти нього. І на троянди уваги не звертала, ледь -ледь всміхнулась,
--« А все ж таки, я свого добилась. Знаю ти циган… Ми різні по крові й неоднакові звичаї в нашого народу.
Він лише на мить занімів, тут же заперечив головою, поглядом ловив її вуста, хотів любові,
-Я не зазіхну на твою свободу!
Пристальний погляд в очі, -
-Ти, як співала так й співатимеш, лиш подаруй одну ніч, більше нічого не прошу. В грудях болить, як ти з іншим йдеш, як борони Боже нареченою станеш, знай, того ніколи не прощу. Йому, чи іншому, нікому не віддам, чи хочеш, щоб була біда?
Вона мовчала, дивилась прямо, грізно, думки блукали, що скажу рідним? Ой, якби ж вони знали всі - всі… Тріпоче серце, так боляче мені. Як я, його кохаю - цього цигана… Вже так давно від нього в серці рана. Якби то знав, що вона сама з далекого села. О, Боже, заради чого, я скільки всього перенесла….
Майже шість років поспіль, квартиру винайма, а з нею поруч, як мати, одна знайома. Якось у сквері познайомились вони, так випадково на лавці, восени. Міленький дощ почався, вставала похапцем, зненацька стало зле, а у вухах дзень – дзень, від чого міркувала? За мить поблідла, втратила рівновагу, ото тоді старенька й звернула на неї увагу. Сама ж за фахом медик, колись працювала медсестрою, тому й її не запитала - що з тобою? Все зрозуміла, дивлячись на дівчину,
-Ой бачу, напевно … матимеш дитину….
Відтоді і жили вони удвох, ну, а згодом, коли у світлині втрьох, лиш тоді Люба зізналася від кого народила сина, важко було та відчувалась радість, вона щаслива. Мов янгеля, чорняве, карооке, повненьке маля, тішилася й плакала, о, як же на нього, схоже, яке ж дати ім`я? Та ні, недовго вибирала, Баро - що означає важний, головний. Бабуся косо поглядала, ще й кучерявий, ото славний!
Старенька бавила дитину, а Люба заробляла копійчину. То посуд мила у кав`ярні, а згодом працювала у перукарні. Одного разу робила зачіску клієнту - чоловіку, тепер мабуть буде дякувати довіку. Що познайомилася з ним неочікувано, наспівувала пісню про кохання. Цей голос його вразив й сама світленька, як зірка рання… Встав з крісла і зміряв її з ніг до голови, потім до неї всміхнувся мило й мелодійно,
-»Хто ви? Я хочу до себе запросити, чарійвний голос, попрошу вас, мій ресторан відкрити. Маю ансамбль, хлопці гарні, молоді та ви не бійтеся, вони добрі, не нахабні. І маю текст, мені надрукували. Тож дуже прошу, щоб дарма часу не втрачали. Моя візитка, ось, там є адреса, тож буду вас чекати, принцесо….
І зник….
«Ото так дивина -, сказала тихо, а можливо це на краще, чого думати про лихо?
І ось тепер, вона тут, більше року співає і бачить, як той, її чорнявий хлопець - страждає. Чи вона знала тоді, як працювала у кав`ярні, що до неї, в когось думки будуть, темні. Після роботи, восьме Березня святкували, народу повно, знайомі критикували. Що лише каву смакувала, навіть сміялись, вона ж невинна, соромлячись, очі... ховала. Пізно ввечері , ввірвалась веселих молодиків, юрба і кожного пригощала келихом вина. Цього разу відмовитися не вдалося, чорнявий хлопець, наче порядний, здалося. Лише пів келиха посмакувати вмовив її мило. Кілька хвилин, засумнівалась, чому це так сп`янило? І лише вранці, в чужій квартирі, протерла очі, побачивши, бажання викричатися щомочі. Та не наважилась, солодко спав, немов дитина. Але ж він красень, оголене тіло, зверху зелена ряднина. Підбита пташка, серце розривалось. Як тепер бути, але це ж між нами сталось... Це - непоправне, що ж він і хто, як міг?! В грудях, ледь - ледь стримувала дикий сміх… Їй би розплакатися вволю. Та навіщо тепер винуватити долю?! Тож сама винна, сп`яніла від вина…. Тож розгрібай, те що сталося - своя провина.
І після того, він декілька раз був у кав`ярні. Всі сподівання були марні. Інколи на вулиці зустрічав, все на підпитку, обходив стороною, не помічав.
Та ось тепер, він в ресторані постійний гість. Їй так болить і розриває злість. Не пам`ятає - думка - скільки в нього таких було. І в голові від думок тих, шуміло і гуло.
Останнім часом майже пити перестав, мов заглядала йому в душу, він страждав… На все час треба, зрозуміла, що це вона, його вилікувати зуміла. Давно нема дівиць – паліїв і тих, що цілуватись лізли, майже зовсім п`яні. Своє життя на краще, врешті змінить зумів, погляд до неї ніжний й очі ясніші, часто замріяні.
Та цього разу, вона сама зробила крок назустріч. В його душі думка, як співоча пташка, втішався, нехай би так все життя пліч - о – пліч. І навіть ладен їй ніженьки мити, все рівно ж , я не дам їй ні з ким жити. Сам буду, для неї циганських пісень співати, якби ж лише її тіло пізнати, цілувати і кохати, весь вік кохати. Він весь горів, почервонів, краплини поту виступили на чолі. Звернули увагу всі присутні, як затремтіли квіти на столі. Її раптовий дотик рук, немов спалах вогню в його душі. І він почув її сердечка стук, всі інші - їм були байдужі. За мить схопивши її руки, сховав своє обличчя в них. В неї ж бажання давно в обіймах потонути, в цей час відчула його гарячий подих. Він так раптово підклав хустинку, здригнулись плечі на хвилинку. Підняв обличчя, в очах море сліз. Зненацька зірвався з місця, підхопив її на руки й поніс. Лиш двері гучно грюкнули вздогін. А по кав`ярні прозунав гучний грім.
Вона не виривалась і він присів на лавці, що біля кав`ярні.Солодкі поцілунки, такі жадані. До чого тут слова, всі були б зайві.Тіла горіли у спокусі. Вона, як квітка завмирала від обіймів. І шепотіла,
-Гожо, нині не на часі…
Ледь прикривала пишні груди,
-Ну, досить - досить, ти вже раз посмів..
До нього зразу не дійшли слова, лиш згодом, хвилюючись відсторонився.
Дивився в очі, руки цілував,
- Та, що ти, щоб я та тебе? В житті б образити ніколи не наважився.
Вона бентежачись, звільнилась від обіймів,
-Ну, що ж я доведу, що все ж колись посмів
Як листочок з дерева, лекко зірвалася з лавки й махнула рукою до автівки,
-Таксі- таксі!
Гожо, аж моторошно стало, що можуть буть за витівки? Ой, щось не вірю я цій пташці.
Кілька секунд, таксі летіло по містечку. Він ніжно обіймав за плечі, тішився, нарешті піймав пташечку і проведе з нею цілу ніч, чи хоча би вечір.
В вузенькому, тихенькому провулку таксі зупинилось. А в Люби серденько тремтіло, гучно билось. Суворо в очі подивилась,
-Ну, що ж це тобі мабуть і не снилось. Це твій іспит на все життя, чи ти зганьбиш себе, чи щасливим сприймеш майбуття.
Гожо розрахувався за таксі, в самого ж думки - цікаво,які ж можуть бути справи такі. Що моє життя залежатиме, що за іспит приготувала. Біс забирай, я на все ладен, якби ж тільки кохала.
Непоказний будинок… У вікнах горіло світло. Вона всміхалась, натисла на дзвінок. В дверях старенька відчинила двері й привітно,
- О Любочко, ти не одна дитинко. Зарання нині… А я, саме читала казочку дитині.
Гожо здивовано повів очима до Люби, хотів щось запитати. Але не встиг, хлопчисько вискочив з кімнати. Й прямо до матусі, став обіймати. Чоло і очі, і чорна чуприна, він зрозумів, то його дитина. Та безпорадно тримав руки перед собою, а потім, немов в танці, по колінах бив рукою, то по одній нозі, то по другій. За мить на стільчик присів, з понуреною головою,
--О молодість.. . Я пригадав, колись напідпитку посмів… То це я твої чаруючі очі, все бачив чи під ранок, чи серед ночі. А інколи було, здавалось твоїм голосом співає пташка за вікном. Тому і пив, свої страждання заливав вином. І часто у кав`ярні задумувався над минулим. Та чомусь кожного разу перед очима наче дим. В голові гуділо.,тому й неспромігся підійти сміло. Як тебе звати не пам`ятав, мені здавалось, від тих думок, розум втрачав.
Старенька наче трохи розгубившись, в куток забилась, щоб незаважати.
А в неї по щоці сльоза скотилась, чомусь нічого не могла сказати. Лише міцненько пригортала сина, на якусь мить в душі зізналася - щаслива. Хоч стільки всього пережито та всі страждання, немов з водою змились через сито.
Запала тиша по хатині… Та не сиділося дитині. Хлопчик крутив головою в різні боки й рукою раз – у - раз потирав носа й щоки. Задирав голову до мами, а то дивився на дядька й кліпав очима.
Врешті зліз з рук і став серед кімнати,
-Чого так тихо, може досить мовчати,
Він протягнув руку до Гожо,
- Давай будем знайомитись, мене звати Баро.
Чоловік ледь всміхнувся, подав руку і поглянув на Любу. Та ледь не розсміялася, зажала нижню губу. На віях сльози забриніли, напевно сльози радості, думка - який сміливий, що з нього виросте? Малий, забравши руку, крутнувся на одній нозі, спинившись, хитро дивився до матусі,
-Ну я так бачу, оце тепер ми нарешті зібралися всі. Напевно будемо з цим дядьком друзі. І де ти знайшла, кучерявого такого, чомусь на мене,так дуже схожого…...
Лютий 2020р
ID:
869964
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.03.2020 11:45:10
© дата внесення змiн: 28.02.2021 18:06:18
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
