Моя матуся грамот не спізнала;
Звичайна, скромна жінка із села.
Молилася... Біду від нас ховала.
Ще з добротою й мудрістю була.
Любила гладдю славно вишивати, -
Все викладала в узорах рушників.
Дивлюся, барви стали вигравати
На білизні сорочки й рукавів.
Запитую : - На свято вишиваєте ?
Вона спокійно, втім, відповіла :
- Ні, доню, відійду, то в ній і поховаєте,
Щоб вишиванка світлом в темряві була.
Відчувши подих той... Здригнулася.
Матуся в очі глянула мені :
- Чому, ти доню, бачу засмутилася ?
Послухай, що скажу лишень тобі.
Ти не лякайся, так воно буває,
Адже життя - це дуже дивна річ.
Як та свіча, горить, поспішливо палає,
А скапала й поринула у ніч...
Закарбувались в пам'яті оці слова,
Хоча пройшло уже чимало літ.
Бо мудрість вишивана в них жива
І буде жити - доки бачим світ !
Що буде після нас? - нажаль, ми це не знаєм...
Що нас чекає у пітьмі крім небуття?
Але собі й нащадкам гладдю долю вишиваєм,
Щоб згладити для них нерівності життя!
Неймовірно зворушливий і хвилюючий експромт, Сергію, за що щиросердечно Вам вдячна. Це буде кінцівкою вірша у моєму потаємному записничку, адже Ви зберегли ритм написання і вклали мудру філософську думку у дорогий для мене вірш. Ду-у-у-уже приємно, Спасибі.
Мудра матуся. Правильно сказала: -Життя - це дуже дивна річ.
З давніх давен люди задають собі це питання, але відповідь схована за сімома замками. Самі припущення. Тож я завди кажу: - Коли прийде наш час, тоді все узнаємо.
Гарний вірш, дуже сподобався.
Це так зворушливо, правдиво і щиро. Моя тітка, готуючись в останню дорогу, попросила вишити їй сорочку, і я виконала це прохання - її поховали у вишиванці. Сильний вірш, Галинко!
Я безмежно вдячна, Катрусю, за дуже зворушливий коментар, високу оцінку вірша. Саме так і ми зробили: як заповіла, рідненька, що приготовила саменька, в тому і відійшла.