|
Осінній вечір… Цього року осінь видалася засушливою. Але прохолода зробила своє діло, багато дерев напівголих, понурених, наче задуманих, що попереду зима. Купчасті, невеличкі білі хмари деінде розкидані по небу, деякі із них, купаються в сонячному промінні. По обрію, майже чисто, лише тоненька синя смужка, вкрала шматочок сонця.
Біля хати, на лавці під калиною, сиділа Марина. Її погляд бігав по напівголому дереві, червоні, налиті соком ягоди, спонукали до роздумів, не давали спокою. Ну от, вони достигнуть при перших морозах, а там мама і знімить їх до чаю. Добре калинонці , не дарма викохує грони, адже ці ягоди, комусь так потрібні. А кому буде потрібне моє дитя, що я ношу під серцем? Мабуть тільки мені. Як наважитися сказати мамі? Відразу почне верещати, як завжди, а потім можливо й охолоне, а, як ні? Буде навчати, я ж казала, не оступись, щоб не повторила моєї долі. Звичайно, не солодко жилося без батька. Але ж я живу, вже стою на ногах, невже я ради не дам ? Ні –ні, я сильніша за неї, маю роботу, ще й непогану, саме з дітками. А, що скажуть люди?Та Бог із ними, хто кохав, той зрозуміє. Характери різні, хтось промовчить, хтось засудить. Звичайно село гудітиме, люди люблять комусь помити кості, себе ж не видно. А можливо Михась і приїде, чи передзвонить. Хоча пройшло чотири місяці, ні дзвінка, ні СМС , шкода, мій номер телефона записав, а я чомусь не додумалася собі його номер телефона записати. А можливо загубив телефон, втішала себе дівчина. А, якщо сходити до його тітки, дізнатися в неї номер телефона, розпочне запитувати, нащо. Ні,краще нікуди не піду, треба мамі сказати. Одна надія, можливо тітка Олена колись йому напише, розхвалювала, казала родич. Згадала мамину звичку, часто повторює її ; то вже, як карта ляже, у кожного доля своя.
Лелечій крик відволік від думок. Задерши голову догори, посміхнувшись, дивилася на великий клин лелек. Ну от і ви видлітаєте, мабуть вас і не розрізнити, не впізнаю своїх, що гніздилися зовсім близько на стовпі. Час спливе, чи й повернетеся всі? Важка дорога туди, а навесні назад. Чи й любуватиметься моє дитятко вами, як я? Скільки запитань, а відповідь хто дасть й що мені скаже мама ? Поки не видно, треба сказати, а від кого, напевно треба приховати. Наперед знаю, скаже ,» нерівня душ - це гірше ніж майна», верещатиме - не нашої крові. А я ж люблю його, як ясне сонце, люблю, блакитне небо. Тільки погляну догори, вже згадую його ласкавий погляд, його солодкі поцілунки. Хіба кохання вибирає яка кров? І яка є - наша кров?
Давно стемніло за вікном… Зінаїда повернулася з роботи. Зайшовши до хати, здивувалася, що тихо, бо завжди з телевізора линула музика. На маленькому стільчику сидів кіт Мурчик, побачивши господарку, плигнув на підлогу, задрав хвіст вгору.
Мати, придивляючись до доньки,
- Ти порося нагодувала ?
Марина накривала на стіл,
- Я вже думала, що й не дочекаюся тебе, вечеря майже застигла. Нагодувала порося і про Мурчика не забула, поласував кашу з молоком . А кури сьогодні рано пішли на сідало, напевно знову не буде дощу.
Мати, переодягнувшись в халат, під рукомийником мила руки,
- А гуси з долини всі прийшли?
- Так всі, я їм теж трохи пшениці кинула. До мене так ґелґотіли, як було не дати. Вони варині лушпайки з комбікормом не дуже полюбляють.
-Ну гаразд,- мати взяла до рук ложку,
-Давай вечеряти.
Марина повільно смакувала гречану кашу з молоком, в нерішучості, подивлялася на матір. Як сказати, з чого розпочати розмору? Але мати раз-по-раз подивлялася на доньку, зрозуміла, щось хоче сказати,
-Ти, щось розчервонілася, чи й не захворіла часом? Можливо знову якогось віруса від дітей підхопила.
-Та ні , зараз кашу доїм, хочу з тобою поговорити, є справа. Мати, намастила маслом шматочок хліба й поклала біля донькиної чашки,
- Ось давай, до чаю так ситніше, здається ти трохи похудла. Хоча літо, є літо, в таку пору, роботи забагато, всі ттрачаємо вагу.
Марина, подякувавши, відклала хліб в сторону. Вона двома руками тримала чашку з чаєм, зробила кілька великих ковтків й глибоко вдихнувши, тихо видихнула. З під лоба дивилася на матір,
-Мамо я вагітна…
З руки випав шмат хліба, який намагалася намастити маслом.За мить закашлялася, почервоніла на обличчі. Марина мовчала, потираючи мокрі від хвилювання долоні, чекала, що буде далі.
Гучний голос розірвав тишу,
- Так - так, маєш двадцять вісім років, а розуму так і не набралася.
Кіт, що сидів неподалік на підлозі, з переляку, миттєво занявчав й стрімголов шмигнув до дверей.
Мати, наче й не помітила кота, продовжила,
- І коли це сталося і хто він? Як це я не помітила ! Дитино, тож тобі не вісімнадцять років, чим ти думала? О,Боже! Я його знаю і хто він, чи якийсь приблуда?
Марині здавалося, що вони закриті в якійсь бочці, крик різав вуха. Поблідніла, глибоко дихала, щоб не зірватися, опустивши голову, поклала долоні на стіл,
-Мамо це Михась…
Мати зірвалася із- за стола , наче в неї вселився біс, почала махати руками й кричати,
-Та він же єврей! О Боже! Ще тільки нам такого не вистачало. Що ж люди скажуть?! Він же не нашої крові!
Марина відразу заперечила,
-Так він казав, що наступного року приїде, якщо в нього нічого в житті не зміниться. Мамо він такий хороший і родич тітці Олені, ти ж знаєш.
-Який, до біса, родич, - мати різко сіла на ліжко,
- Десяте ребро її тітки. Оце так - так! Ні тобі воно не потрібне, зробиш аборт. Згадай, як ми страждали, як недоїдали. Дорікала ж мені, що тебе погано одягала. А, що ти - дитині зможеш дати ?
Донька встала з-за столу, до неї зробила два кроки, хотіла обійняти та мати взявши в руки подушку, різко кинула на підлогу. Вирячивши очі крикнула,
-Завтра йдемо в лікарню!
Й відразу вийшла з хати.З грохотом зачинились двері.
Шаленно билося серце, Марина ледь стримувала сльози, а вони, рікою текли по щоках. Дічина в розпачі, голосно,
-Чи й срок дозволить зробити аборт - мамо, це вже запізно.В лікарню не піду, хоч сама мене ріж.
Та Зінаїда не пішла далеко… Вона стояла під дверима, хоч і зронила сльозу та хотіла підслухати, що донька далі робитиме, можливо комусь телефонуватиме?
Почувши ці слова,
Вона різко ввірвалася в хату. Але побачивши, як зблідла донька, охолола, в голосі відчулася ніжність, слова немов єхом,
-А срок який, доню?
-Мабуть запізно робити аборт, вже скоро маю почути дитя.
Запала тиша.
За декілька секунд, мати з підлоги підняла подушку, мовчки розстеляла постіль. Марина розуміла, зараз краще промовчати.
Мати накинувши ночну сорочку, підійшла до неї. Здалося,що відірвалася від думок,
-Що мамо?
- Та нічого, завтра схожу до ветеринара, там є дещо, щоб сприяти викидню.
-Мамо… Ні мамо, я народжу, дитя воно живеньке.
- Яке живе, ти ж кажеш, ще його не чуєш …
Ледь стримувала себе, щоб не закричати,
-Ні, я народжу це дитя! Кого тут, в селі собі знайду…. Мої однокласники вже по двоє дітей мають.
Мати різко махнула рукою,
-Ті діти батьків мають. Ти думаєш, що цьому єврею потрібна? Це ж така ганьба на все село, вихователька старшої групи, який приклад подаєш? Всі діти знають, що кожен має знати виховання батька.
-Мамо, але ж на дитині не написано єврей! Тим паче, це ж моя дитина. Можливо хлопчик, а хлопчики частіше схожі на мам.
Переводячи подих, донька продовжила,
-Ти кажеш кров інша, а під ким тільки наша Україна й не була. За останнє тисячоліття наші землі і під татарами й під литовцями були, що вже говорити за росіян, а там, що не було євреїв? Чи може ти точно знаєш від кого світ розпочався? Мамо, а можливо ми переселенці з других світів, тому ми розподілені, в твоєму розумінні, на різні нації?
-Та досить…. Ви молоді, нині занадто розумні , - сказала тихо.
-Так мамо, давай краще, на цю тему не будемо говорити. І того чоловіка, що на фото мені показала, що це батько. То де він і хто він? Мовчиш.... Вибач це твоє особисте. Але ж, я теж жінка і хочу кохання, поваги, хочу для душі розради,когось кохати і любити.
-О!, Що до поваги краще промовч,- перебила її й продовжила,
-Прославимося на все село.... Може таки якісь пігулки поп`єш, зрозумій доню – тобі це дитя не потрібне.
-Мамо, а я тобі потрібна була?
Зінаїда знервовано замахала руками,
-Все, йди в свою кімнату, досить базікати. Мені, он звіт треба готувати по зерну, а ти з своїми сюрпризами…
Марина, лежачи в ліжку, роздумувала про розмову. Знаючи маму, яка вона бува гарячкувата, непідступна, іншої розмови і не очікувала. Ні, травити дитя не буду, якщо,то краще сама нап`юся пігулок. Хай нас разом поховає, тоді не буде слави по селі, за те -гадаю буде журитися.
Зінаїда встала дуже зарано і вже сиділа в кімнаті за паперами. Марина вночі, то засинала, то просиналася і наче чула матирені слова, про іншу кров. А під ранок, прислухалася до найменшого шурхотіння, інколи чула спів півня й тихий брязкіт собачого ланцюга. Ото…наче й тихо та Дружкові теж чомусь не спиться, може відчуває, щось не добре.
Вона привітавшись, вмивалася під рукомийником.
У відповідь мати кивнула головою й суворо,
-Ти відро винеси, щоб вода через верх не потекла. І збирайся ... Підемо до лікаря.
Марина винесла відро, включила електрочайник,
-Я в лікарню не піду, ти ж боїшся, що в селі все дізнаються, от і сама візьми ліки в того ветеринара.
Суворий погляд поверх окулярів,
-Гаразд, тільки пообіцяй, що вип`єш.
У відповідь на згоду… кивнула головою. А в самої думки за снодійне, що тільки по рецепту дають матері,
-Я піду на роботу, сьогодні тільки до чотирнадцятої години працюю. Ти, що принесеш їх в обід мені, чи завтра прийму?
Зінаїда задоволено дивилася на доньку,
-Та думаю один день нічого не змінить. По тобі не скажеш, що вагітна, наче в талії така, як і була. Ти тільки не ображайся на мене. Я ж хочу, щоб ти не зазнала в житі стільки клопотів та невдач, як я. А заміж, он виходять і в тридцять років. І не обов`язково мати дітей. А, якщо й замати то тільки не від таких, як Михась.
-Мамо, а кажуть, євреї люди розумні.
- Ага, всі розумні, коли когось спати вкладають, - пробурчала у відповідь.
Марина мовчала, чомусь сіпалось око і похололо в грудях, в горлі тиснуло. Від злості хотілося плакати..
Зінаїда, йдучи на роботу, зайшла до ветеринара. Попросила таблетки для сусідської корови, збрехала, що та має отелитися, щоб швидше пройшов процес. В обідню пору, вона зайшла до доньки в садочок. Марина з дітьми саме розставляла тарілки для борщу. Мати всунула в руку пігулки,
-Ти не марнуй часу, прийдеш додому, відразу випий. До ночі все має бути добре.
Донька вмить розчервонілася, взявши пігулки, не заперечила.
Пообідавши з дітьми, на руки до себе посадила Ромчика, чорнявого, кучерявого хлопчика. Він сьогодні був перший день в садочку. Намагалася його втішити, пояснювала, що треба , як всі дітки, після обіду лягти в ліжко, трохи поспати. Хлопчик довірливо заглядав їй в очі, наверталися сльози, хотілося плакати. Вже присівши біля його ліжка, гладила по голівці, сама ж, до болю рвала своє серце. А можливо і в мене такий чорнявий, як Михась. Такий беззахисний і гарненький, як цей Ромчик.
Збігли години… Пора повертатися додому та бажання не було.
Надворі розгулявся вітер, куйовдив коротке русяве волосся. Від різкого вітру сльозилися очі, вона кілька раз окинула поглядом будівлю дитячого садочка, наче прощалася з ним. Здригалося тіло, чи від думок, чи від прохолоди. Тихою ходою, наче ривками, нібито хтось пхнув її в плечі, йшла додому.
На обійсті, піднявши хвоста догори, зустрічав кіт, терся об ноги. Дружок ставав на дві задні лапи, як завжди чекав, коли вона підйде й погладить по голові. Руки хололи від думок, але від того, що вирішила, не хотіла відступати. Крутнувши ключ в замку хати, гучно, протяжно заскавулів пес й всівся, дивився їй вслід. А кіт наче сказився, перевертався на землі й витягувався, подаючи гучне, сердите нявчання.Відразу думка - дурнику все буде добре.
В хаті, з приймача, лунала третя симфонія Й.С. Баха… Марина вже помившись, переодяглася в чистий, новий халат, сиділа перед стареньким трильяжем. Легенько припудрила носа, в дзеркалі бачила своє відображення, зелені заплакані очі. Ні вона більше не плакала, те сумління, що тримала при собі, давно виплакала.. Перед нею лежали мамині снодійні пігулки, всі двадцять і стояла склянка чистої, як сльоза - свіжої криничної води.
Вся поринула в роздуми, вже не слухала музики. В голові гуділо… В жмені тримала пігулки, в другій руці тримала склянку з водою. Зробивши глибокий вдих, відчула поштовх всередині себе. Різко встала з стільця, прислухалася до свого тіла. По ліву сторону пупця, знову відчула легкий поштовх.
На всі сторони розлетілися пігулки, залпом випила воду і перехрестилася,
-Бякую, тобі Боженку! Дякую тобі ! За твою ласку, за твою щедрість, за моє спасіння, за спасіння мого дитяти. Прости мене грішну за необдуману дію, прости…
Вона навідь й сама від себе не очікувала, що поведе себе так. Сльози щастя котилися по щоках, по губах, крапали на халат.
Тільки тепер почула з приймача мову диктора. Та наче зібравши всі сили, емоційно, голосно сказала,
-Ні, ,мамо. Я залишу це дитятко, мені Бог дав на це дозвіл. І, якби ти не намагалася мене переконати, цього зробити тобі не вдасться.
А потім тихіше, задумуючись, не поспішаючи,
-А, щодо крові, то вона у всіх червоного кольору. Коли розіп`яли Бога на хресті, в нього теж кров червоного кольору. Ну, а Михась, чи приїде, чи не приїде, то вже, як карта ляже, як ти часто кажеш, мамо….
Заспокоївшись,стояла перед іконою. Благослови нас Мати Божа, допоможи жити на цій святій землі.
06.02.2020р
ID:
863886
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.02.2020 12:54:02
© дата внесення змiн: 27.02.2021 10:25:53
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
