Полетіли діти у світи,
кожен з них шука свою дорогу,
крок за кроком до мети,
у душі ховаючи тривогу.
Про батьків стареньких і садок,
що туливсь до хати на причілку,
і духмяний весняний бузок,
полосату трудівницю-бджілку.
Про стареньку хату, що роки
зігрівала у морозну зиму,
запекло минуле…до щоки
смутку павутинку невидиму.
Сон наснився…хата вранці
застогнала, як стара людина,
в вікнах видно старі ланці,
на долівці зношена свитина.
На даху безжально вітер
пошматав погнилий очерет,
лиш висить самотньо в тиші
на стіні ще чийсь портрет.
Та не всохла яблуня старезна,
рясно-рясно щовесни цвіте.
стовбур сильний, крона величезна,
все чекає, хтось таки прийде.
Не забули ж смак її дарунків,
білого наливу аромат,
в холодку під кроною цілунків,
щебетання у гнізді пташат.
Вечорами тут збиралася родина,
просто так сиділи в спориші,
а під хатою цвіла жоржина,
І було так тепло на душі.
І поки стоїть стара хатина,
а в саду співають солов’ї,
тут колись збереться вся родина,
бо міцне коріння у сім’ї.
Зоя Журавка.
Дід Миколай Волиняк
