Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Котигорошко: Ільдіко ( прадавня оповідь) 2 - ВІРШ

logo
Котигорошко: Ільдіко ( прадавня оповідь) 2 - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 9
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Ільдіко ( прадавня оповідь) 2

Рука писця застигла в очікуванні, а нетерпляча крапелька чорнила, не дочекавшись, стрибнула з кінчика пера на пергамент, розпливаючись веселою плямкою…
Врешті, після короткої затримки, король заговорив і в унісон його словам зарипіло по пергаменту перо…
-	Я народився далеко звідси, за багато кінних переходів – на високих плоскогір’ях гір Арімана, що на південно східному узбережжі моря Вілайєт. Мій народ – плем’я юетші – був помираючим уламком могутньої колись цивілізації Лемурійців. Жах і полум’я вселенського катаклізму, під час якого вода поглинала цілі континенти, а з надр океану виринали нові, розкидала жалюгідні рештки моїх далеких предків по всьому світу. Більшість із них загинули, а ті, що залишились – втратили всі здобутки цивілізації – вміння будувати міста, зрошувати поля та сади, писемність і скотилися до глибин варварства. Ті, хто володарював колись на морях і суходолі, народ великих воїнів, вчених, магів, які кидали виклик самим богам перетворились на напівдиких пастухів, які випасали свої отари на плоскогір’ях Аріманських гір та два рази на рік пригонили їх на продаж жителям рівнини. Хто зна, може, саме ті виклики богам, які кидали правителі та маги моїх далеких предків спричинили катаклізм. Колишня могутність проступала туманною згадкою  у розповідях жерців та старійшин біля палаючих вогнищ. Мій батько був пастухом і його батько, і батько його батька. Коли мені виповнилось дванадцять років, я пройшов обряд посвяти і теж став пастухом. 
Наше плем’я ділилось на клани, які часто, майже постійно ворогували між собою – за пасовища, воду, овець, за жінок. Клани об’єднувалися хіба що для захисту від завойовників, але таке траплялося нечасто – вбога, майже позбавлена води скеляста земля, суворий клімат із прохолодним літом та морозяною зимою не приваблювали могутніх сусідів – Туран та Іраністан.
Зустрівши п’ятнадцяту весну, я вперше окропив свій кривий серпоподібний ніж кров’ю ворога. Люди із сусіднього клану викрали кількох наших жінок. Ми, четверо молодих воїнів-пастухів, кинулись навздогін. Через три дні, коли ми майже наздогнали ворогів, мої друзі повернули назад – наші жінки лежали з перерізаними горлянками на вигині гірської стежки, вороги позбулись їх, щоб відірватись від переслідування. Друзі вмовляли мене повернутись по допомогу, адже ми вже майже підійшли до земель ворожого клану, але я не міг повернути, не міг відкладати помсту – серед вбитих була моя сестра…
Король знову застиг і перо в руці молодого писця зупинилось.
-	Вина… Подай мені вина…
Біля ложа, на невисокому столику слонової кості стояв невеликий срібний глек із ручками у вигляді двох змій, що оповили його своїми сплетеними тілами, їх роззявлені хижі голови були спрямовані в нутро глека, здавалося, ніби змії хотіли наповнити посудину своєю отрутою.
Юнак, підвівшись, наповнив срібний кубок – зменшену копію глека і подав королю. Єздигерд жадібними ковтками осушив посудину. Частина питва поза губи стекла по підборіддю та шиї на могутні колись груди.
-	Я йшов за ними, мов молодий вовк по слідах знеможеного оленів, мої роздуті ніздрі відчували сморід їхніх тіл, хоч їх самих я не бачив… - Єздигерд продовжував свою оповідку, 
-	Вже видно було димки над їх хижами, коли я таки нагнав своїх кревників. Вони оголювали свої жовті зуби підступними посмішками, вони, граючись, перекидали свої ножі з долоні в долоню… Вони насміхалися з мене – шестеро кремезних дорослих псів проти молодого вовченяти. Лють, ненависть, прагнення помсти рухали мною, вони палили пекучим полум’ям моє серце, але не затьмарили розум і не засліпили очі. Я не знав чи виживу сам, але був впевнений, що ніхто із тієї шістки вже ніколи не гнатиме свою отару на гірські луки…
Не пам’ятаю, скільки все тривало… все змішалось в голові – сморід чиїхось паруючих тельбухів, сморід крові моєї та чужої, чиєсь пронизливе завивання, солоний смак гарячої крові, що пульсує з чужої роздертої горлянки в мій рот. 
Тіло нило від числених ран на тілі, голова паморочилась від втрати крові, але… я був живий, а мої вороги – мертві. Я прийшов, ні – швидше, приповз, в стійбище свого клану через тиждень. Плакальниці вже давно відплакали мене, жрець давно вже вчинив требу та помолився богам, аби вони нагородили мене в країні предків пишними пасовищами та вгодованими отарами, а я… повернувся. Я вижив! Я приповз!
Мене стали називати пещеним богами, найвагоміші мужі клану раді були дати мені в дружини своїх доньок, мене, п’ятнадцятилітнього юнака запрошували на свої ради біля священного вогнища старійшини клану, але… Мало мене цікавили і ради біля вогнища, і найперші красуні клану, і прихильність богів. 
Боги… Боги дали нам ноги для швидкого бігу, руки, щоб міцно тримати зброю і розум. Ось і всі дарунки богів, а як ми ними скористаємось – то вже наша справа, не їхня, не божа.
А я все частіше позирав туди, вниз, на рівнину… Мені кортіло побачити трішки більше світу, ніж наші суворі гори.
У вісімнадцяту свою весну я, разом з кількома одноплемінниками, погнав отару на рівнину, на ринок величної і багатолюдної Замбули. Саме там я вперше побачив її, мою Ільдіко…
Велелюдний ринок Замбули гудів, вирував, мов гніздо гірських бджіл. Старші мої товариші торгувалися із місцевими купцями біля загону з вівцями, а я вирушив у мандри по ринку, який здавався тоді мені, дикому, необтесаному варвару цілим всесвітом…
Різкі гортанні вигуки і ляскання батога я почув  раніше, ніж побачив саму процесію, перед якою у шанобливій покорі розступався та схиляв голови натовп. Чотири дужих чорношкірих раби, на яких не було нічого, крім стегнових пов’язок, несли на своїх могутніх плечах різьблений чорного ж дерева паланкін, вкритий напівпрозорим єдвабним покривалом. Попереду йшов невисокого зросту кремезний смагляволиций чоловік у білій, шитій сріблом туніці, поверх якої була одягнена воронена кольчуга, своїми окриками та лясканням батога у дужій правиці він розганяв натовп, звільняючи дорогу рабам із паланкіном.
  Я, тупоголовий варвар, який і бачив у своєму житті лише гори і…ще раз гори, стояв з роззявленим ротом, не розуміючи, що окрики призначені вже мені, телепневі, який мимоволі зупинив процесію. Різкий біль у плечі від удару батога вивів мене із заціпеніння. Наступний раз охоронець вдарити вже не встиг – він лежав, повалений мною на землю, амій кривий ніж торкався смаглявої шкіри на його горлі. Ще мить і зацебеніла би кров, та… вістря чотирьох шабель вже впиралися в мою спину.
Покривало на паланкіні відхилилося і я побачив її… Мої м’язи втратили свою міць, я став м’яким і безхребетним, мов ганчір’яна лялька.
-	Пустіть його! – владний, але чарівний, мов жебоніння гірського струмка голос змусив охоронців прибрати шаблі.
-	Хто ти, юначе?
-	Є… Є… Єзд… Єздигерд… - ледь вичавив я із себе неслухняним язиком.
Вона усміхнулась. О, боги! О, демони найтемніших закапелків Всесвіту! Що то була за усмішка. Всіх скарбів світу вартувала  та усмішка. І сама вона була такою… Брови-стріли, тонко промальовані риси обличчя, точений різцями неземних митців стан… І голос, сміх – немов срібні дзвіночки в небесних чертогах… Найпишніше вбрання, найдорогоцінніше каміння та золото тьмяніли поряд з нею і навпаки – найпростіше вбрання ставало би найпрекраснішою одіжжю в світі лише тому, що було на ній.
-	Сподіваюсь, ми ще побачимось, смішний юначе, - знову усміхнулась вона і процесія рушила далі.
То була Ільдіко – дружина сатрапа Замбули, колишня наложниця, яка народила йому сина, довгоочікуваного спадкоємця. Моя кохана Ільдіко… Ільдіко – сенс мого життя… Ільдіко – моє щастя і погибель… Ільдіко – відьма, яка прокляла мене…
На якусь мить очі Єздигерда затягнула задумлива паволока, але, майже одразу він продовжив:
-	Два тижні ми продавали своїх овець та купували збіжжя й інші припаси, те, чого не могла дати нам наша вбога земля. Мої одноплемінники збирались додому, а я… А я залишився. Бо не міг уже більше думати ні про кого і ні про що, крім Ільдіко. Я став наймитом у Арама Бакші – багатого замбулійського купця. День при дні я працював на ринку у сподіванні знову побачити Ільдіко. І, десь за місяць після того випадку, побачив. Вона впізнала мене, усміхнулась, кивнула голівкою, але не заговорила. А вночі… Вночі до моєї хижі прийшов раб-шеміт, мовчки взяв мене за руку і провів потаємним ходом у сад правителя Замбули. Там на мене чекала Ільдіко. Ми… Ми просто розмовляли всю ніч. Вона розповідала щось про себе, розпитувала мене, сміялася з мого чудернацького акценту… Було хороше і тепло, як в материнській утробі. А перед світанком ми розпрощались…
Після того, майже щоночі, за мною приходив німий шеміт і проводив все тим же потаємним ходом у сад.
Так минув місяць, другий… четвертий… Ільдіко навчила мене грамоті, я став розумітись на письменах, вони вже не були для мене лише чудернацькими закарлючками. Мій чистий розум, мов губка, вбирав у себе все нові і нові знання. Неотесаний дикий варвар поступово ставав людиною…
А одного вечора… Ільдіко була чомусь надзвичайно схвильованою, голос її нема-нема та й тремтів, а, може, то було так завжди, але я не помічав того? Я якраз читав їй « Жасмин кохання» - поему знаного в ті  часи поета – черговий урок. Раптом, Ільдіко перервала мене, схопивши за передпліччя:
-	Я кохаю тебе, Єздигерде! – скоромовкою прошепотіла вона
-	А я – тебе…
Наші вуста злились в гарячому жаданому поцілунку, а тіла сплелись у шаленому танці. В голові моїй і серці грала музика, спалахували і вибухали різнобарвні вогні.
Її тіло пахло якимись незнаними мені прянощами і… жасмином, жасмином кохання…
Минуло ще кілька місяців. Я був п’яний від кохання, світ здавався мені зосередженням тепла і любові…
Того вечора німий шеміт усміхався якось аж надто загадково, але я, окрилений коханням не помічав нічого. Звична стежина привела до знайомої вже бронзової хвіртки, ще мить і…
В саду не було Ільдіко, там на мене чекали четверо чорношкірих кушитів…
Після двадцятого удару батога я вже збився з ліку… Скривавленого і знесиленого, на світанку мене викинули за міську браму…
Тиждень чи два, я оклигував від побоїв. Цивілізованій людині не вижити було без сторонньої допомоги. Але я був варваром, якого від народження годували лише природа і його власні сила та розум. А ще мені додавало сил кохання…
Два почуття, книжнику, два почуття дають небачену силу у цьому світі: кохання і ненависть. І я спізнав обидва…
Я повернувся в Замбулу, повернувся, щоб забрати собі свою Ільдіко. Але… Караван, споряджений правителем Замбули, вирушавна південний схід, в ньому була й Ільдіко, чоловік виряджав її від гріха подалі… Я таки побачив її, а вона – мене.
-	Прощавай, Єздигерде, прощавай, любове моя! Ти назавжди залишишся у моєму серці! Будь щасливим! – кричала вона мені, стримувана охоронцями.
-	Ти будеш моєю, Ільдіко! – стусани охоронців повалили мене на землю.
-	Схопити його! – зарепетував капітан сторожі.
-	Схопити і роздерти кіньми, кинути на поталу стерв’ятникам!
О, сила кохання… Ніби солом’яних ляльок я розкидав своїх супротивників і кинувся навтьоки. Я мусив жити! Мусив!!! Щоб здобути собі свою Ільдіко…
Мов мисливці дикого звіра, гнали мене замбулійські воїни по степових балках та перелісках. Я рвався в гори, до батьківського вогнища, під захист роду, клану. Але… Не тепло домашнього вогнища чекало мене – згарища на місці хиж та розтерзані тіла моїх співплемінників. Сатрап Замбули випередив мене. Так я став останнім з народу юетші…
Чотири дні і чотири ночі я палив поховальні багаття, чотири ночі я складав обітниці помсти, закликаючи у свідки всіх богів і демонів світу та підсвіту…
Зерно люті й ненависті проросло у моєму серці, спрага помсти за свій рід та сплюндроване кохання охопила мене…
Я, Єздигерд, останній з юетші, рушив на північ…

Далі буде

ID:  858374
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.12.2019 12:50:24
© дата внесення змiн: 27.01.2020 23:54:50
автор: Котигорошко

Мені подобається 5 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (341)
В тому числі авторами сайту (9) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: