О, так буває тільки раз в житті,
Коли лиш поглядом взялись за руки душі,
І потім у п'янкому забутті,
Пірнули в буйне море з берегів липкої суші.
І як підносило кохання до небес,
Шалена пристрасть огортала тіло жаром,
Розлука ненадовго лиш живила інтерес,
Холодна кава не справлялася з пожаром...
Ті карі очі так магнітили щось глибоко у грудях,
Волосся ніжним шлейфом залишало в пальцях аромат,
І знаєш точно, що якщо це сон-нехай довік не будять!
Бо поєднала долі романтична магія Карпат.
І швидко так стікали водоспади з часу гір,
Довіра скинула вже майже всі із серця лати,
Здавалось, приручається всередині десь дикий звір,
Що хоче вже не вовком вити, а співати.
Хотілося тонути в тих розширених від захвату зіницях,
І цілувати під зірками скривджені уста,
Обійми тих рамен була священна таємниця,
Яку до серця так несамовито пригорта....
Лилися кілометрами слова з палкої крові,
Що колисали душу як мале дитя,
Той легкий шепіт на лункім пероні,
Полив в душі надії проростаюче зерня.
Надії, що взяла палітру в руки з акварелі,
І малювала те щасливе майбуття,
Зелені пагінці, як килим, устелили внутрішні пустелі,
Й, майбуть, не буде до пісків вже вороття.
Та паростки- не стовбур, що міцна броня,
Маленький холодок заляпав все довкола чорним маслом,
Найгірший із гріхів-безжалісна брехня,
Та тільки всі по-своєму трактують це ось гасло.
І добре серце так отруєне коханням,
Вимазує на себе чорне з полотна,
У відповідь лиш крик із сенсом, що передають завжди мовчанням,
Тому і ніби досі разом, та у грудях самота.
Ну скільки можна смикати ті нитки між серцями,
Чому такий жорстокий став колись ласкавий перст?
Невже не хочеш повернути, обіймати і кохати до нестями?
Навіщо ж ти кладеш на спину цей нелегкий хрест?
Повір, забудь, давай почнем спочатку?
Бо не чужа мені та мука каяття,
Я можу відігріти у долонях те підв'янувше зернятко,
Зробити все, щоб воскресити почуття.
Прийми назад мене у тепле своє лоно,
Давай зігріємось цим подихом весни,
Я хочу витерти з ланіт твоїх оте... солоне,
І знову повернути нам щасливі сни..
Чому ж не чуєш більше крик мого нутра?
То обрастаєш кригою, то знову розстаєш..
Думки твої для мене-темная нора,
Одна в судні- без мене вже пливеш!
...
І я на березі дивлюсь на тебе в морі... знаєш,
Якби були ті почуття, могла б зі мною зацвісти,
Я розумію, що якощо когось по-справжньому кохаєш,
То здатний і прощати й вічно берегти...
ID:
853289
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 31.10.2019 22:30:29
© дата внесення змiн: 31.10.2019 22:30:29
автор: Іля Яр
Вкажіть причину вашої скарги
|
