|
Це був один із жовтневих днів. Я прокинувся раніше будильника, щоб розбудити його першим: " Вставай, химерний друже, вже шоста година, а значить комусь пора на роботу". Кімната нагадувала картину, намальовану аутистом. Непропорційні кути дивились на мене своїми кривими очима, гама кольорів сліпила їх, тому вони не помічали моєї присутності. Чайник, як завжди, забув заварити мені гарячої кави. Бісить! Чим я тільки думав коли купував ці речі, надіюсь вони самі себе викинуть. Я зайшов у ванну кімнату, щоб вмитись і привести себе в порядок. З крана текли сльози заклопотаних істот, які щодня спускали їх в раковину поки ніхто не бачить, я повільно вмив водою стомлене обличчя. Скільки себе пам'ятаю, воно завжди було таким, сірого кольору з мішками під очима. Прийнявши холодний душ, я зачинив двері ванної, з усім холодом в середині. "Чорт забирай, плита, я ж казав, щоб ти приготувала яєчню з помідорами". Бездушне ображене дитя, сховалось біля холодильника та ігнорувало мене. "Знову прийдеться забити шлунок сирими бутербродами, благо біля роботи є непогане кафе, обожнюю їхні закуски, особливо салат з курячим м'ясом. В них плита, мабуть, не така лінива як моя. Цікаво як її дресирували?"
Помаранчеві листя грали у лови з вітром. Заклопотані істоти, з намальованими посмішками переміщувались з точки А в точку Б. Жовті механічні монстри поглинали їх та вибльовували на зупинках. Завжди було цікаво чи роблять вони теж саме, зникнувши з мого погляду. Що як, відвернувшись, позаду мене лише темрява? Лячно, мабуть, думати що живеш, а насправді бути уві сні, в оточенні примар, що лише симулюють власне існування.
Я працюю в бібліотеці на вулиці Лихоманова. Специфіка роботи не для всіх. Кожна з книг має своїх друзів, з якими їй найкомфортніше, потрібно про це завжди пам’ятати. Ні в якому разі не можна розповідати секрети книжок кому попало. Плітників вони не люблять, особливо тих хто не читав їх, але показує з себе начитаного. При вході в читальний зал, обов'язково потрібно привітатись з усіма книгами, зробивши їм низький поклон. Увага - для них своєрідний корм, я годую їх тричі на день. На роботу я ходжу пішки завжди боявся бути з'їденим монстрами, із залізними зубами, що як вони не випустять мене з власного черева, що як в очах погасне промінь, зайнявши місце на нічному небі серед собі подібних бідолах. В цей день ноги повільно вели мене вузькими вулицями, крок за кроком все далі поринаючи у світ заклопотаних істот.
«Йди швидше, ні на кого не дивися, їхні погляди- стріли. Ти невидимка, чуєш ти НЕВИДИМКА! Це просто на всього мішки з органами. Вони нічого не значать, їхнє життя пусте, ПУСТЕ!, твоє ж яскраве, наповнене барвами… Йди шви..»
«Дем’ян, привіт!» - раптово пролунав низький голос. Я обернувся йому на зустріч без особливого ентузіазму. Товста істота дивилась на мене через такі ж товсті окуляри. Вітер танцював з її волоссям, від чого зачіска була зіпсованою.
«Емм, при…..вІТ?»
«Скільки років, скільки зим. Я Антон Загудаєв, ми разом навчались на філологічному. Що ти, як ти? Останній раз бачились при врученні дипломів.» - промовила істота, очікуючи з нетерпінням моєї відповіді.
«Хм, Ант..тон, погано пам’ятаю Вас, я….нормально, пра—цюю, в бібліотеці.»
«Прикольно, а як там Вероніка не бачи….» - не давши йому договорити, я помчався вперед.
Звісно я збрехав, я добре пам’ятаю цей мішок з органами. В університеті ми були свого роду конкурентами, він заздрив моїм успіхам в навчанні та намагався у всьому мене перевершити, але спроби були марними. Я був улюбленцем викладачів, він же відмінником на якого всім було байдуже. На останніх курсах я трішки дав задню і отримав купу трояків. На врученні дипломів мені дали синій, йому ж червоний. Досі не можу забути радісну пику цієї химерної істоти, в цей момент він був готовий вийти за межі власного мішку та порвати нутрощі. Вероніка – так звали істоту, з якою я проводив багато часу та обмінювався сентиментами. Ми були нерозлийвода: гуляли, торкались один одного губ, прижимались тілами. Здається в книгах це називають ЛЮ.. – бов'ю, .. та в роді так. Антон ще з першого курсу сохнув за нею і відкрито про це говорив, але вона ігнорувала всі слова. На четвертому курсі перед самим закінченням наші з нею дороги, на жаль, розійшлись.
«Вибач, Дем’яне, але ми дуже різні з тобою, я зустріла іншого, ми немов створені один для одного, розумієш? Нам пора розійтись, ясно…Кава повинна бути з молоком, а сир з вином.» Хто цей інший я ще й досі не знаю. «ФУ, гидота! Залиште мене спогади в спокої, я для вас невидимий! Спогади котяться з голови, спогади котяться з голови, голова ця не моя, голова ця не твоя, всі думки лише вода!!!!!»
Пройшовши в трансі дві вулиці, я дістався бібліотеки. На кам’яній стіні сторічної давності було написано: «Бібліотека гуманітарних факультетів Кригоднівського національного університету імені Марії Неплаксивої.» Ще коли був студентом я багато часу проводив тут, готуючись до занять. На вході старий охоронець, з сивими вусами та лисиною, дивно поглянув на мене і ніби нічого не бувало продовжив заповнювати кросворди. Скільки тут працюю ніколи не спілкувався з ним ... навіть короткими фразами.
Я тихо зайшов в читальний зал. Творіння великих митців різних часів мовчки очікували відвідувачів, повільно прокидаючись від сну. Я зробив їм низький поклон та приступив до пересортування літератури.
«Ага, ту сюди покладемо, іншу туди.», «А цю краще поряд з тими.», « О цій буде комфортніше на верхній полиці, іншим на середній.»
«Чуєш, Дем’яне, мене будь ласка поближче до творів Шевченка та Франка.» - раптом промовила одна із книжок. Моє серце почало битись сильніше, руки тремтіли.
«Мене на найвидніше місце, без обговорень!» - промовила високомірно тверда книга по Історії України.
«А чому це її на перше місце? Я взагалі про весь світ, мене треба поближче поставити, щоб всі бачили!» - обурилась Всесвітня історія.
«Дем'яне, ДЕМ’ЯНЕ… Дем'яне, ДЕМ’ЯНЕ». Цей голос відрізнявся від інших, його тональність змінювалась від високого жіночого до лякаючого низького. Здавалось, що він звучав то позаду мене, то попереду, граючи зі мною у хованки.
«Останній раз бачились при врученні дипломів.»
«Кава повинна бути з молоком, а сир з вином!»
«Ви не виправдали наших очікувань.»
«Вас очікувало велике майбутнє, а тепер... навряд чи.»
«Ми з тобою дуже різні, нам потрібно розійтись!»
«Дем'яне, ДЕМ’ЯНЕ… Ти Бовдур!»
«ЗАЛИШТЕ МЕНЕ В СПОКОЇ!» - заволав я, закриваючи вуха руками. Стіни читального залу почали звужуватись, наближаючись все ближче до мене. Мої думки стали на бік нав’язливих голосів, йдучи разом з ними в наступ. Я намагався втекти, але вмить був притиснутий. Світло повільно гасло. Десь з далеку лунав крик, здається, він був моїм.
ID:
851007
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 10.10.2019 10:25:44
© дата внесення змiн: 19.01.2021 22:14:03
автор: БайдужийСаша
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже класно написано, навіть не можу підібрати слів... 
