Холодний камінь торкався тіла зі всіх сторін. Як я опинився на дні колодязя, одягнутий з головою в крижану воду? Шкода, що в мене немає почуття гумору, міг би придумати хороший жарт про це все. Я був один, немов безмовне тіло під землею, кричав, але голос мій зникав в пустоті. Черв’яки минулих днів повзи з бажанням спробувати мою плоть на смак. Їжте, панове, цей лід, поки сонце не торкнулось його своїм корінням. Я ніколи не був сам, здавалось вони постійно ховались у хащах, очікуючи вдалого моменту коли відчиняться двері. Тепер вони всі в саду, рвуть плоди та насміхаються над господарем.
Автобус прямував в невідомому напрямку, в салоні було пусто. Чому тут то холодно то тепло, хтось сидить в той час як інший постійно стоїть? Я би міг без проблем вийти на наступній, але щось завжди мене зупиняло і я далі немов вірний собака чекав кінцевої. «Не переймайся, друже, водій обіцяє в майбутньому облаштувати автобус кондиціонером, стояти вічно не будеш, бачиш того старого, він скоро буде виходити і ти займеш його місце.»
Мій дім давно без даху, але саме завдяки цьому я міг бачити зорі. Його двері зачинені десятьма замками і ключі знаходяться лише в мене. Сусіди рідко навідуються сюди, щось відлякує їх від цього місця, стіни якого вкриті то холодом то теплом. Його побудували наприкінці весни, в будівників були свої очікування щодо цього помешкання, але на жаль вони не підтвердились. В домі багато кімнат, але в двох з них я буваю найчастіше. Стіни першої обвішані винагородами, друга ж пуста та до жаху темна.
Багряне небо несло мене в даль, наспівуючи пісні устами вітру. Навколо не було нікого, окрім променів, які розглядали пейзажі очима вічності. Хвилі несли човен все вперед та вперед, та раптом він торкнувся каменю. Вода заповнила його з середини, погасивши вогонь, що здавалось горітиме вічно. Це все було сном, чи насправді? - Не знаю. Можливо це була одна із сценічних ролей актора, що настільки довго грав свою роль, що забув що це все просто гра.
