Коли прощались - дарував
Синеньку квітку незабудку,
Мене любить ти обіцяв,
Та цим добавив більше смутку.
Уплів у коси квітку ту,
Всміхнувся сірими очима,
Твій усміх скрасив німоту,
Щоб щось сказать, було несила.
Роздався поїзда гудок,
Слова всі сплутались клубками.
Пробравсь до тіла холодок,
Так і скінчилось все між нами...
Я бережу синеньку квітку,
Як давню казку про любов.
Про ту годину ніжну, світлу...
Чому ж торкає знов і знов?
Надійко, вітаю Вас! Яка ж гарнюща пісня!
Спасибі Вам за такі гарні слова.
Щастя Вам, натхнення й палкоі любові, а пісні міцні крила, швидкого злету і гарних виконавців.
Зразу ж забираю в обране, душа просить.
Я бережу синеньку квітку,
Як давню казку про любов.
Про ту годину ніжну, світлу...
Чому ж торкає знов і знов?
Ось так, пам*ять завжди поведе у минуле, там жило кохання а ще й такий незабутьній дарунок, синенька квітка!!! Дуже гарно Надюшенько!!! Хоч сумно, що герої вірша розстались, та написано так майстерно!!!